Чи сниться Флорентіно Пересу Богемський гай?
У нещодавній статті Гліб Скрипченко висловив своє розчарування проєктом Суперліги. Гліб використовує бінарну опозицію, протиставляючи теперішньому футбольному устрою, який, на його думку, є явищем справедливим, Суперлігу, “антифутбольний”, суто комерційний проєкт. Я поділяю авторське занепокоєння форматом потенційного турніру, але, на мій погляд, ситуація набагато складніша.
Ідея Суперліги не виникла на порожньому місці. Прототипом Суперліги вважають Кубок європейських чемпіонів, уперше проведений 1955 року після першого конгресу УЄФА. Цікаво, що ініціатором створення континентального змагання виступила французька газета L’Equipe, а головним критерієм першого відбору був не статус чемпіона у національному чемпіонаті, а популярність клубу серед уболівальників. Переломним моментом в історії найпрестижнішого клубного турніру є сезон-1992/93, коли внаслідок реформи Кубок чемпіонів став Лігою чемпіонів. До традиційних раундів плей-оф додався осінній груповий етап. Зростання популярності цих змагань призвело до того, що поступово кількість учасників основної сітки зросла з 8 до 32 клубів. Тобто ідея проведення турніру винятково футбольної еліти далеко не нова.
На перший погляд Ліга Чемпіонів задовольняє всіх, тоді де ж зрада? По-перше, різні клуби по-різному зацікавлені в Суперлізі. Для клубів АПЛ проблема полягає у тому, що участь у Лізі Чемпіонів залежить від спортивних досягнень у національних чемпіонатах. Прагнення європейських топ-клубів забезпечити захищеність від вильоту з турніру – одна з передумов створення Суперліги. Невипадково, що, за інформацією The Times, серед 16 клубів, що засновують Суперлігу, є всі топ-6 клубів АПЛ, які незадоволені тим, що тільки перші чотири місця від чемпіонату Англії дають можливість виступити в Лізі Чемпіонів. Натомість клуби інших топ-4 чемпіонатів мають на меті збільшити власні статки. Неефективність управління УЄФА, надлишок слабких команд і непотрібних матчів осіннього групового етапу зменшують потенційні прибутки французького, італійського, іспанських і німецьких грандів.
Основоположником концепції Суперліги прийнято вважати Флорентіно Переса, який почав публічно згадувати проєкт ще в середині 2000-х, відкрито критикуючи формат Ліги Чеміпіонів. Воно й не дивно, адже саме через трансферну кампанію Реал Мадриду 2009 року, функціонери УЄФА почали розробляти регламент Фінансового фейр-плей. У тому ж 2009 році Арсен Венгер спрогнозував, що Суперліга з’явиться у найближчі десять років.
До 2020 року футбольні боси топових клубів відмовчувалися, коли чули питання про Суперлігу, але через фінансові втрати внаслідок пандемії ситуація почала загострюватися. Найзавзятіше інтереси Суперліги лобіювали американські боси Манчестер Юнайтед і Ліверпуля. Спочатку це сприймалося як тиск на лігу після невдалої спроби здобути більше впливу на прийняття рішень в АПЛ (проєкт “Повна картина”). Однак це обговорення Суперліги підтвердив тодішній президент Барселони Хосеп Бартомеу.
У вересні 2009 року УЄФА оголосила, що з сезону-2011/12 впровадять систему Фінансового фейр-плей, головний принцип якої – “Не можна витрачати більше, ніж заробляєш”. Головними цілями нововведення стали забезпечення економічного здоров’я клубів і зменшення прірви між багатими і бідними у футбольному світі. Формально ФФП сковує великих гравців на трансферному ринку від грандіозних покупок, але приклади ПСЖ і Манчестер Сіті на практиці засвідчили жалюгідність цієї ідеї.
Варто відзначити, що ФФП не встановлює обмеження на ціни футболістів і платню. Внаслідок цього прірва між багатими і бідними клубами дедалі більшала. По-іншому цей процес називають “Ефектом Матвія” – феномен нерівномірного розподілу переваг, у якому одна сторона, яка вже ними володіє, продовжує їх накопичувати і примножувати, тоді як інша, спочатку обмежена, виявляється обділена ще сильніше і, отже, має менші шанси на подальший успіх.
У своєму есеї Глеб Скрипченко стверджував, що створення Суперліги призведе до утворення “замкнутого клубу багатіїв, в який можна буде потрапити тільки обраним”. Правда полягає в тому, що “замкнутий клуб багатіїв” існує вже давно, а Суперліга – це відверто зневажлива спроба відмежуватися від решти футбольного світу.
Нерівномірний розподіл коштів за права на телетрансляцію в національних чемпіонатах, величезна різниця в рекламних контрактах і прибутках зі стадіону поступово призвели до встановлення європейської футбольної еліти. Згідно з щорічним рейтингом найприбутковіших футбольних клубів, що складає бухгалтерська компанія “Deloitte”, за останні 10 років список топ-16 клубів (саме така планується кількість учасників Суперліги) практично не змінився, а їхні річні статки тільки зростають.
Глеб також наводить декілька маніпулятивних прикладів, які начебто підкреслюють непередбачуваність і рівність у футболі. Як відомо, футбол є непередбачуваним, бо це низькорезультативний вид спорту, тобто великий вплив на результат в окремому матчі мають талан і випадковість (саме тому так важко виграти Лігу Чемпіонів). В окремому матчі кожен може перемогти кожного, але на дистанції чемпіонату в 38 турів цей показник нівелюється, і перемогу здобуває об’єктивно найсильніший.
Серед конкретних прикладів Глеб називає “казкове” чемпіонство Лестера та феномен Аталанти, але потрібно пам’ятати, що в АПЛ через рівномірний розподіл коштів від продажу прав на телетрансляцію між командами немає такої фінансової прірви, як в інших топ-чемпіонатах, і те, що в сезоні-2015/16 стався аномальний спад у всіх грандів. У тому сезоні Лестер набрав 81 пункт, що є найнижчим чемпіонським показником за останні п’ять років. Аталанта, беззаперечно, геніальна тренерська команда, яка може перемогти Ювентус в одному матчі, але навіть у своїй найкращій формі не здатна витримати конкуренцію на дистанції з Ювентусом за чемпіонство в сезоні, коли у Юве спостерігається ігровий спад. Те саме можна сказати про Лігу Чемпіонів, де Аталанта може зіграти, але не виграти. У чвертьфіналі Бергамаски поступилися команді, яка слабша колективно, але у якій один футболіст коштує дорожче, ніж увесь склад Аталанти.
Фінансова складова безпосередньо впливає на спортивні результати – у Франції, Німеччині, Італії чемпіони не змінюються близько 8 років, в Іспанії практично незмінна діархія Реала та Барселони (за винятком легендарного сезону Атлетіко-2013/14). Востаннє клуб не з топ-5 ліг вигравав Лігу Чемпіонів у 2004 році (Порту Жозе Моурінью). Так в АПЛ склалася унікальна ситуація через рівномірний розподіл прибутків від продажу телеправ.
Важливо відзначити, що футбольна еліта існувала завжди, але ніколи раніше не було такого розшарування за рівнем доходів. Через такий розклад сил топ-чемпіонати (окрім англійського) стають передбачувані, втрачають глядацький інтерес, внаслідок чого падають прибутки від продажу телеправ. Складається дивна ситуація, коли топ-клуби багатшають значно швидше, ніж сама ліга і прості клуби.
Попри заяви, що футбол – поза політикою, він, як і будь-яке інше масове соціальне явище, є провідником певних політичних ідей у маси. УЄФА як публічна європейська організацією транслює політичні меседжі, прийняті повоєнною Європою – єдність і рівність. Замість того, щоб реформувати всю футбольну систему, УЄФА завдяки кампаніям “Ні Расизму”, “#РівнаГра” та “BLM” створює ілюзію рівності. Так у сучасному футболі постійно співіснують загальноприйняті ліві та праві політичні тенденції.
Для іміджу УЄФА особливо важливо, щоб Ювентус та Барселона могли зіграти з угорським Ференцварошем. Однак для Ювентуса і Барселони такі матчі не представляють ані фінансового, ані ігрового інтересу. Якщо називати речі своїми іменами, то Суперліга – це своєрідна картельна змова, головна мета якої – заробити побільше грошей. У цьому і проявляється несумісність такого турніру, закритого клубу для багатіїв, і європейських цінностей, що пропагують відкритість, єдність і рівність. Однак треба пам’ятати, що створення цього елітного клубу відбувалося поступово і за сприяння системи УЄФА, а створення Суперліги – її фінальний крок.
Василенко Роман, читач Football.ua.
Автор висловлює подяку за редактуру Максиму Нестєлєєву.
