"Дотепер не розумію, для чого я потрібен був Динамо". Цементував захист Дніпра, бачив феномен Банішевського і перші кроки Лобановського
У його житті було чотири команди. Перша і рідна — Нефтчі з Баку, де він виграв бронзу чемпіонату СРСР 1966-го. Остання і особлива — Дніпро, у складі якого провів майже 7 років і де попрощався з футболом. Ще дві команди, Динамо і Зеніт — тимчасові явища і періоди невиправданих надій.
Микола Богданов не лише з ранніх років викликався до юнацьких збірних СРСР і вважався ключовим оборонцем Нефтчі та Дніпра. Також він був свідком трансформації з футболіста у тренера Ахмеда Алескерова, слідкував за народженням зірки Тофіка Бахрамова і брав участь у безпосередньому формуванні феноменального футболу Валерія Лобановського.
Ностальгія провокує душевний біль
— Миколо Андрійовичу, в грудні вам виповнилося 76. Як відсвяткували?
— Ой, та яке святкування. Виключно у сімейному колі: дружина, донька і 12-річна внучка. Вдячний Богові за те, що вже стільки прожив. Провели час виключно вдома — зараз важко кудись виходити. Навіть не те, що важко — небезпечно.
— Коли багато часу проводиш у квартирі, на допомогу приходить телефон і старі друзі?
— Справді часто спілкуюся зі своїми футбольними товаришами: Володимиром Сорокіним, який вигравав Кубок СРСР з Шахтарем, хоча виступав також і за Динамо. Підтримую відносини з Віктором Назаровим, Леонідом Колтуном, Стасом Євсєєнком — це все хлопці моєї плеяди. У Дніпрі мешкає ще кілька друзів: Сергєєв, Собецький, Федоренко, Кутузов. У Баку теж залишилося декілька знайомих хлопців.
— Коли востаннє були в Азербайджані?
— Шість років тому. Нас запрошували на святкування річниці здобуття бронзових медалей. Зараз складно кудись вибратися з різних причин — і безпека, і фінанси не сприяють. Насправді інколи рідні краї мені сняться. Але такі спогади, скоріше, створюють дискомфорт — ностальгія провокує душевний біль. Та й Азербайджан зараз зовсім інший, ніж колись.
— Ви народилися у Баку, однак маєте не зовсім азербайджанське походження.
— Мій рід — із старовірів молоканів. Це представники духовного християнства. Колись я ретельно вивчав своє родинне дерево.
— Мабуть, найбільш відомим з молоканів був ваш партнер по Нефтчі Анатолій Банішевський.
— Таке ж походження мав Микола Смольников, який все життя грав за Нефтчі і викликався у збірну СРСР. Взагалі моє коріння походить із Поволжя. Коли наприкінці XIX століття розпочався нафтовий бум, мій дід-підприємець взяв свою сім’ю і вирушив у Баку.
— Ваше дитинство припало на післявоєнний час. Яким воно було?
— Війна об’єднала народ, панувала дружня атмосфера. Моє дитинство минуло у дворі і за відвідуванням різноманітних гуртків: авіабудування, залізничний… Навчався я, відверто кажучи, не дуже добре — прогулював школу. Дивлюся на свою внучку тепер і запитую: "Сонечко, ходиш до школи із задоволенням?" Вона відповідає щиро: "Не дуже". І я згадую себе — дід був таким же (посміхається).
— Спорт вас змінив?
— Однозначно — я був кволим фізично. Займався волейболом, боксом, боротьбою. Проте врешті-решт зупинився остаточно на футболі.
"Банішевський – особлива людина, зірвиголова"
— Повернімося до Банішевського. Ви знали легенду з дитинства?
— Банішевський молодший за мене на два роки. Ми мешкали практично в одному районі — його дім розташовувався навпроти моєї школи. Пригадую, як вперше почув про нього — подейкували, що за бакинський Локомотив виступає рудий хлопчина, який по 5-6 голів за матч кладе.
— Потрапляння у провідну команду Баку було питанням часу?
— Тренер місцевого Нафтовика видатний Борис Аркадьєв відправив гінців у Локомотив. Вже у 1962-му Толік грав за нашу команду. Саме у Нафтовику його навчили головою грати і він помітно додав.
— Банішевський дебютував за збірну СРСР аномально рано — у 19. Перший матч видався особливим — проти Бразилії з Пеле у складі.
— Анатолія взяли в головну команду країни справді дуже рано. Не дивно, що він провів 50 матчів за збірну. І на Чемпіонат світу їздив разом з Поркуяном та Серебренниковим. У футболі Банішевський встиг практично все. Прикро лише, що так рано покинув цей світ.
— Ви підтримували відносини в останні роки?
— Ні, наші шляхи розійшлися. Банішевський — особлива людина, зірвиголова. Улюбленець публіки, мав власний автомобіль, на якому його возили. Якщо в Москві був унікальний Едуард Стрельцов, то в Баку таким вважався Анатолій Банішевський. Куди його тільки не запрошували — однак він залишився патріотом Нефтчі.
— У 1964-му в матчі з ЦСКА Банішевський забиває свій перший гол за Нафтовик. Минає півгодини і в центрі уваги опиняєтеся вже ви. Епізод, про який згадувати неприємно?
— Скидав назад м’яч воротарю Володі Косенкову. Біда — його у рамці воріт в ту мить не виявилося. Не знаю, куди Косенков побіг — воротарі завжди вважалися диваками. От і маєш автогол! Ну нічого, посадили мене, молодого хлопця, на лаву запасних. Зате вивчив головне правило — ніколи не пасувати голкіперу у ствір воріт.
— За Нефтчі виступав перспективний воротар В’ячеслав Шехов, якого називали заміною Льву Яшину. Однак його життя змінила травма, отримана у матчі дублерів. Пригадуєте той момент?
— Славу я знаю з дитинства — у нього прекрасні дані, справжній атлант. Знаєте актора Кірка Дугласа, батька Майкла Дугласа? Так от вони схожі між собою. Ми називали Шехова "спартанцем". Грали в Ташкенті у матчі дублерів — Слава був безстрашним, полетів на перехоплення…
— Писали, що Шехов зіткнувся зі штангою.
— Не зовсім так. За нас виступав захисник В’ячеслав Легкий, який просто не встиг сховатися, і Шехов головою влетів своєму партнеру в коліно. Наслідки були серйозними — череп проламав. Після операції Слава повернувся на поле, проте виглядав не так переконливо.
"Магомаєв —видатна постать в планетарному масштабі"
— У вищій лізі ви дебютували доволі рано — у 18. Незабутній досвід?
— Вражень справді багато. Та найбільш яскраві моменти я пережив у 1966-му, коли Нафтовик виграв історичну бронзу, а по ходу обіграв Спартак (3:0) і срібний ростовський СКА.
— Ви на власні очі бачили початок тренерської кар’єри Ахмеда Алескерова, який прекрасно працював у рідному Нефтчі, а потім і в Чорноморці.
— Про Ахмеда Лятифовича у мене найкращі спогади. Це один з найсильніших азербайджанських тренерів в історії. Спочатку в Баку привіз бронзу, а потім і в Одесу. Це чудовий показник тренерського рівня. Головна перевага Алескерова — уміння все показати на власному прикладі. Такий собі "живий" тренер.
— Вам довелося протистояти найкращим гравцям своєї епохи: Понєдєльніку, Месхі, Басалику, Лобановському, Хмельницькому, Федотову. Проти кого було найскладніше?
— Однозначно виокремлю лівофлангового нападника Михайла Месхі. Видатна стартова швидкість, просто унікальна. Чимось схожий на нього — Богдан Грещак з Карпат. Швидший за мене, незручний. Зрештою, кожна команда в СРСР мала у розпорядженні розкішних флангових форвардів. З повагою згадую Віталія Старухіна із Шахтаря — дуже незручний суперник, який відмінно грав головою.
— Одна з найбільш популярних постатей Азербайджану того часу — арбітр Тофік Бахрамов, який навіть трохи попрацював у Нафтовику. Що за людина?
— На початку 60-их Бахрамов виконував функції начальника команди. Потім пішов у суддівство. І недаремно пішов — у 1966-му отримав золотий свисток. Справжній артист, ефектний рефері. Не кожному королева Єлизавета дарує перстень з діамантами. Зараз на честь Бахрамова назвали той стадіон, на якому я практично виріс.
— Ви знали ще одного улюбленця Азербайджану — співака Мусліма Магомаєва. Здається, одного разу в Одесі він у автобусі Нефтчі на стадіон поїхав.
— Магомаєв гастролював у Одесі, а ми мешкали в одному готелі. Муслім — видатна постать в планетарному масштабі. Його пісні звучать дотепер. Спілкування? Простий і добродушний чоловік. Красень! На матчах Нефтчі він бував неодноразово.
"Дехто навіть просив: "Годі вже забивати"
— У 1966-му Нафтовик завоював найвище у своїй історії третє місце. Неймовірний успіх для всього Азербайджану?
— Ця бронзова медаль завжди зі мною. Вже трохи зблідла за ці роки (посміхається).
— По ходу сезону ви видали чимало класних матчів. Щоправда, останній виїзний поєдинок видався непростим. Легенди про нього ходять дотепер. Київське Динамо справді грало не у повну силу?
— Нафтовик переміг 2:1 у Києві. Я не кривитиму душею, тому казатиму правду. Можливо, це неетично, втім про все домовлялися керівники республіки. Від футболістів нічого не залежало. Динамо вже було чемпіоном, та гра нічого не вирішувала. Головне завдання — щоб жодна московська команда не потрапила у трійку призерів.
— Бронзу не гарантував навіть успіх у грі з Динамо. В останньому турі потрібно було перемагати Спартак. Ви зробили це максимально переконливо — 3:0.
— Якби програли, то бронзу втратили б. Налаштування було шаленим, Нафтовик просто не міг випустити з рук перевагу. Банішевський, Туаєв, Маркаров, Семиглазов, Брухтій — ми мали фантастичну команду. Бронза була справедливою ще й тому, що у 1966-му Нафтовик двічі обіграв ростовський СКА, срібного призера. Прикро, що нам не вдалося обійти армійців.
— Прекрасний сезон також запам’ятався тим, що Нафтовик вдома жодного разу не програв. Хтось жартома розповідав – матчі в Баку навмисно призначали на обідній час. Гостьові команди просто плавилися на сонці.
— Це наша перевага, чиста правда. Зараз в Баку клімат змінився, а тоді обід у середині літа можна було порівнювати з мангалом. У затінку +35 градусів. Вже в першому таймі ми часто гарантували собі результат. Дехто навіть просив: "Годі вже забивати". До речі, у Ташкенті ще гірше — дихати взагалі не можливо. Виходиш на поле і задихаєшся.
"Опинитися в Динамо – велика честь для мене"
— У 1969-му вас запрошують в київське Динамо. Чому вирішили покинути рідну команду?
— Я роздумував над переїздом із Баку. Варіантів було кілька: у Мінськ до Олександра Севідова, у московський ЦСКА або до Києва. До мене приїхав з України Євген Котельников, ми погодили умови, я порадився на сімейній раді і зважився на переїзд. Опинитися в Динамо — велика честь для мене. Щоправда, я дотепер не розумію, для чого я їм потрібен був. Склад збалансований, для новачка місця у старті просто не знайшли. Так трапилося, нічого не вдієш.
— Адаптація в команді Віктора Маслова була тривалою?
— Відверто кажучи, складнувато. Інший менталітет, інші умови. За рік не закріпився — довелося шукати іншу команду. Грати за Динамо не так просто. В колективі спілкувався найтісніше з Валерою Поркуяном. Дуже проста і позитивна людина. Я частіше грав за дубль, де вже виділялися Трошкін, Веремєєв, Боговик, Онищенко.
— В чому складність перебування у динамівському колективі?
— Він був поділений на угруповання. Закарпатці окремо: Сабо, Турянчик, Медвідь… Інша категорія — місцеві, кияни. Також свою компанію мали приїжджі. Кожен по собі. Проте хлопці виходили на поле і були єдиним цілим. Футбол об’єднував усіх.
— Коли зрозуміли, що треба залишати Динамо?
— В основу не проходив і розумів, що не можна втрачати час. У пресі та довідниках хтось писав про мої виступи у П’ятигорську. Одразу скажу — ніколи не грав за місцевий Машук. З Києва я вирушив у Ленінград — там у Зеніті затримався рівно на півроку.
— Після двох невдалих спроб ви стаєте гравцем Дніпра, де проводите майже 7 років і закінчуєте кар’єру. Їхали туди у надії нарешті знайти свою команду?
— Все склалося якнайкраще завдяки Олексію Христяну, з яким я в Динамо перетнувся. Це він мене засватав у Дніпро. Там я познайомився з Валерієм Лобановським. Тренер завчасно зібрав всю необхідну інформацію про мене, тому навіть не довелося щось розповідати. "Все у твоїх руках", — сказав Валерій Васильович. І я ніколи не шкодував про свій вибір.
"Лобановський сповідував принцип "Хоч каміння з неба"
— Відносно недавно ви протистояли Лобановському на полі, а тепер слухали його налаштування на матч. Яким залишився у вашій пам’яті Валерій Васильович як молодий тренер?
— Працювати у нього складно, зате розумієш, що управляє він справедливо. Валерій Васильович дивився у майбутнє і прогнозував наслідки. Нам було важко у навчанні, та легко у бою. Думаю, він все робив правильно. Лобановський залишив по собі величезний слід — недарма цій людині пам’ятники ставлять.
— Ви могли підійти до тренера і поспілкуватися на особисті теми?
— Валерій Васильович ставився до всіх однаково і сам наголошував на цьому. Хто краще грає, той виходить у старті. Лобановський сам вчився на нас і вчився разом з нами. Добре, що ця наука виявилася корисною та успішною. Вивів команду у Вищу лігу, для Дніпра зробив надзвичайно багато. Як на мене, навіть більше, ніж Євген Кучеревський.
— Василь Лябик згадував збори в Сочі: "Ллє дощ, інші команди, зокрема Спартак і Зеніт, вийшли, подивилися на поле і розвернулися по номерах. В Лобановського такого не було. Зарядочка, поїли і знову на поле".
— Валерій Васильович сповідував принцип "Хоч каміння з неба". Тренування і матчі не відміняються. Жорсткий тренер — так і має бути.
— Той же Лябик відзначав іншу особливість Лобановського — культурне збагачення. "Майже в кожному місті він організовував нам екскурсію. Інакше вийшли б з готелю, потоптали стежечку і назад в номер. А тренер водив нас на відомі кладовища, музеї, театри", — розповідав Василь Васильович.
— О, це чиста правда. Лобановський — інтелектуал. Гра в Ленінграді — значить йдемо в театр. Гостюємо у Львові — екскурсія на Личаківському цвинтарі. Вирушили у Мінськ — відвідуємо музей криміналістики. Без культурної програми ніяк. Це неабияке різноманіття у стабільному житті футболістів.
"Робота з Каневським? Період не вартий спогадів"
— Дніпро ваших часів це Шнейдерман, Романюк, Пінчук, Гринько та багато інших. Яким був колектив тієї команди?
— Угрупування теж існували. Одні приїхали заробляти, інші грали для свого задоволення. Вистачало і любителів добряче випити. Мабуть, як і в кожній команді. Добре, що потужних гравців було вдосталь. Серед найкращих знову виокремлю Поркуяна, автора першого гола дніпрян у Вищій лізі.
— Літописці відзначають і оборону, зокрема, ваш дует з Петром Найдою.
— Ми справді непогано діяли в парі у центрі захисту. Найда — дуже надійний партнер. У нас існувала повна взаємодія. Радий, що нам вдалося зберегти дружні відносини дотепер. Я у Києві, Петро в Одесі. Хоча б раз на тиждень зідзвонюємося.
— У 1973-му Лобановського у Дніпрі змінює Віктор Каневський, інший доволі молодий фахівець.
— Це період для мене виключно негативний — взагалі не вартий спогадів. Як і все, що пов’язане з цим тренером.
— Попри це, з Каневським ви працювали немало. Свої активні виступи ви закінчили у 32. Чому так рано?
— Міг грати, але мав інші плани. Шукав себе у суддівстві, проте цю мафію важко було подолати — просто відбили будь-яке бажання займатися цією справою. Потім працював у профспілках, у Федерації футболу. А ще торгівлею займався. Словом, після футболу спробував себе у різних сферах.
— Ви згадували про те, що навчалися у школі без великого бажання. Однак вже у зрілому віці здобули економічну освіту. Цікавий вибір для ексфутболіста.
— Я закінчив економічний факультет Дніпропетровського університету. Знаєте, з футболу в дипломати не беруть. Можливо, мені не вистачало завзяття і я не реалізував усе те, що хотів у бізнесі. Та у житті, як і у футболі — не все стається так, як нам би хотілося.
Любомир Кузьмяк
Фото — з сайту історії та статистики ФК Дніпро (dniprohistory.blogspot.com)
