"Ми представляємо націю, яка не знає наших імен" – як розвивається жіночій футбол у Німеччині
Бундесліга з напівпорожніми трибунами – це не тільки формат гри внаслідок пандемії коронавірусу, але і жорсткі реалії жіночого футболу Німеччини.
“Ти, власне, знаєш як мене звати? А мене? Отож! Ми представляємо націю, яка не знає наших імен”.
Саме цими словами починається вельми провокативний ролик, випущений одним з банків, спонсором жіночої збірної Німеччини з футболу, до минулорічного Чемпіонату світу. І це не випадковість, бо про нерівне відношення до гравців чоловічого і жіночого чемпіонатів з футболу у Німеччині говорять доволі давно.
Будучи заснованою у 1990 році, жіноча Бундесліга замінила собою більш ранній турнір – Чемпіонат з жіночого футболу, що проводився у проміжку з 1974 по 1990 роки і представляв собою радше фінальні змагання між переможницями регіональних турнірів. Що цікаво, перехід на новий, загальнонаціональний, формат стався лише після того, як збірна ФРН виграла домашній Чемпіонат Європи у 1989 (переможниці отримали в якості призових по чайному сервізу). За цим слідувало ще сім тріумфів на європейській першості.
Попервах жіночий футбол у Німеччині дійсно більш скидався на аматорські змагання, що певним чином укріпило стереотипні уявлення, поширені до сьогоднішнього дня серед прихильників даного спорту. З 1990 по 1997 рік Ліга проводилася у двох групах (північ-південь), а дві кращі команди виходили до фіналів.
Після переформатування ЖБЛ у новий формат з дванадцяти команд з нею стався цікавий феномен, який полягав у почерговому домінуванні то однієї, то іншої команди (привіт УПЛ!). Приміром, попервах не було рівних представницям клубу 1. FFC Frankfurt, які ставали чемпіонками рекордні сім разів. Опісля естафету перехопили дівчата з потсдамської Турбіни, зумівши оформити шість титулів.
Попри весь скептицизм щодо жіночого футболу, саме ці чемпіонства зробили Турбіну найуспішнішою командою у даному виді спорту з колишньої НДР, навіть у порівнянні з чоловічими командами, як у національному, так і у міжнародному вимірах.
Справи стали дещо серйознішими із сезону 2012/2013, коли у жіночий футбол почали вкладати Вольфсбург та Баварія, що домінують на внутрішньонімецькій арені з того часу. Наразі це єдині два клуби ФРН, що мають статус професійних не лише на папері, а і з точки зору побудови роботи у команді. Зарплати деяких гравчинь досягають “аж” десяти тисяч євро (до податків), що дозволяє їм займатися футболом як єдиним видом діяльності. Приміром, бюджет жіночої команди Вольфсбурга на сезон сягає трьох з половиною мільйонів євро.
У інших клубах ситуація значно скромніша, і деякі з дівчат отримують на руки лише дві сотні євро на місяць. Більша частина футболісток змушена вчитись і працювати паралельно із грою у футбол. Тут зустрічаються вчительки, поліцейські, виховательки та, приміром, медичні працівниці.
Парадоксально, але відновленню чемпіонату після вимушеної перерви через COVID-19 радіють далеко не всі. Принаймні, якщо говорити про формат змагань після перерви. Як розповідає Süddeutsche Zeitung, що багато хто з дівчат змушені брати на основній роботі відпустки, подекуди за власний рахунок, аби мати можливість дограти залишкові матчі серед тижня (плануються т.зв. англійські тижні – прим. авт.). Більше того, тренер жіночої команди Хоффенхайма, Юрген Ейрман, може пропустити поєдинок з Баварією, що стане вирішальним у боротьбі за місце у Лізі чемпіонів через те, що повинен бути присутнім на лекціях, які сам же і викладає у профтехучилищі.
І хоча подібне ставлення Федерації припало не всім до смаку, варто зазначити, що остання доволі багато зусиль прикладає для популяризації змагань, організовуючи телетрансляції, висвітлюючи міжнародні змагання та проводячи непогану медійну підтримку. Сприяють цьому і в цілому успішні виступи жіночої збірної на міжнародній арені. І хай поки середня відвідуваність матчів не перевищує півтори тисячі глядачів за матч, жіночий футбол робить успіхи у суспільній свідомості і потроху виборює власне місце під сонцем. Та сама реклама, згадана вище, завершується словами “Ти не маєш запам’ятовувати наші обличчя. Лише – те, чого ми хочемо. Грати. У нашу гру”.
Кирило Воротинцев, читач Football.ua
