ШАХТА

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

06.03.2020 7:15

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

Після поразки в битві на Курській дузі майже всім стало очевидно, що нацистська пісня вже відспівана. Це розумів навіть Гітлер, адже він не був настільки божевільним, як прийнято вважати. Однак фюрер та його посіпаки продовжували кидати мільйони німців в м’ясорубку, з якої вони практично не мали шансів повернутися живими та неушкодженими. Геббельс чудово усвідомлював пропагандистське значення футболу, тому чемпіонат Німеччини продовжувався так, наче не було катастрофічних поразок вермахту на Східному фронті. Щоправда, ці матчі вже не мали нічого спільного з неймовірним фіналом між Шальке та Рапідом, який відбувся 22 червня 1941 року. Тоді гравці подарували 95 000 глядачам неймовірну виставу. Гірники вигравали 3:0, однак віденці не спішили викидати білий прапор та відправили в сітку воріт Ганса Клодта 4 м’ячі. Як це не парадоксально, але найбільш дивовижний камбек в історії німецького футболу належить австрійцям.

У 1943 році матчі чемпіонату більше нагадували фарс, аніж вишукані опери. В деяких гау (адміністративно-господарські одиниці, на які нацисти поділили територію Німеччини) команди забивали більше 100 голів в 18 матчах. Особливо такою неймовірною результативністю міг похизуватися Нюрнберг. Так, один з матчів Клуб виграв 20:1. Навіть в 1/8 фіналу результати 8:0 та 8:1 нікого не дивували. Багато матчів не вдалося дограти через банальну причину. В процесі ігор м’яч зазнавав пошкоджень, несумісних з життям. Практично жоден з німецьких клубів в ті часи вже не міг дозволити собі розкоші мати кілька шкіряних сфер. Проте маріонетки Геббельса, звичайно ж, закривали очі на такі дрібниці. «Попри війну, лише кілька з 300 найпотужніших клубів припинили свою діяльність, що є доказом високої моральності німецького народу. Таким чином наші спортивні солдати наближають перемогу вермахту на фронті», – писала одна з ручних газет міністерства пропаганди.

Німці вже давно виросли, а тому не вірили казочкам доктора Геббельса. У 1943 році чемпіоном Німеччини став Дрезднер, який нокаутував в фіналі ФК Саарбрюкен 3:0. Гельмут Шен згадував: «Багато наших футболістів боялися грати цей матч, говорячи: «Мабуть, британці довідаються про фінал. Вони ж можуть скинути сотні бомб на стадіон»». На щастя, союзники залишили в спокої Шена і тоді, і через рік, коли Дрезден відстояв свій титул, розтрощивши Люфтваффен SV Гамбург 4:0. «Попри два чемпіонства, ці тріумфи не зробили нас щасливими. Союзники висадилися в Нормандії, в Білорусі радянські війська розпочали свій надпотужний наступ. Чи ми боялися? Трішки, багато хто сподівався, що вермахту до снаги розвернути хід війни на 180 градусів. Карта Європи дозволяла нам вірити у власні сили. Норвегія, Данія, Італія, Греція, Болгарія, Румунія, Угорщина – продовжували залишатися в міцних німецьких руках. Тоді ніхто навіть не міг подумати, що невдовзі Тисячолітній рейх розвалиться, наче картковий будинок», – читаємо в автобіографії Шена.

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

У серпні 1944 року (через два тижні після замаху на Гітлера полковника Клауса фон Штауффенберга) заплановані матчі Кубка Німеччини скасували. В деяких частинах країни відбувалися хаотичні ігри до жовтня, а в Гамбургу футбол жив аж до квітня 1945 року. Однак це були винятки, які лише підтверджували загальну невтішну картину. Німецький футбол капітулював в серпні 1944 року, за 9 місяців до того, як моторошний Третій рейх канув в Лету. Щоправда, влітку 1944 пропагандисти продовжували вішати локшину потенційному гарматному м’ясу: «Англія зможе відновити свою футбольну лігу не швидше, ніж через два роки після війни, а в Німеччині планується створення Рейхсліги одразу після остаточної перемоги». Реальність ж виглядала зовсім іншою. Так, труна з тілом Фріца Ункеля, багаторічного президента Шальке, який зробив гірників кращою командою Німеччини, 8 діб стояла на цвинтарі в спаленому дотла Гельзенкірхені, поки нечисленні вцілілі члени родини самі її не закопали.

У жовтні 1944 всіх чоловіків віком від 16 до 60 років забирали до Фольксштурму, загонів народного ополчення, які мали до останньої краплини крові захищати Третій рейх від Червоної армії, яка насувала зі сходу, та американців і британців, які стрімко наступали з заходу та півдня. Шен, якого в 1939 році не взяли до війська через травмоване коліно, тепер приміряв на себе військову форму. У 1944 на такі дрібниці, як «травмоване коліно», вже ніхто не звертав уваги. Тепер для рейху був важливим кожен багнет. Гельмут так розповідав про військову муштру: «Я навчився таким корисним речам, як водіння машини чи віддавання нацистського салюту лежачи. Однак я не мав того, чим, на думку наших пропагандистів, мав володіти кожен герой, того, що було потрібно для геройської смерті, за цими красивими словами нацисти ховали божевільну готовність віддати життя заради фюрера. Я ж хотів жити».

Ніч 13 лютого 1945 Шен, як член цивільної протиповітряної оборони, провів на фабриці, розташованій в 15 кілометрах від Дрездена. Він отримав інформацію, що бомбардувальники союзників вже в районі Лейпціга, а його завданням було дати сигнал тривоги, якщо вони почнуть атаку. Батько Гельмута вірив, що вороги помилують одне з найкрасивіших міст Німеччини: «Англійці – цивілізовані люди, вони ніколи не бомбардуватимуть Дрезден. Вони люблять це місто». Однак він жорстоко помилився. Історики часто пишуть про жахливе бомбардування Ковентрі, але давайте не будемо забувати про те пекло, яке влаштували переможці в Дрездені, Гамбургу, Любеку. О 22:15 один з товаришів Шена здивовано вигукнув: «Подивіться! Ялинкові гірлянди!» Гельмут підняв голову вгору і побачив в небі сотні мигаючих зірочок, які падали на місто. Запанувала гробова тиша. Це були зовсім не зірки, хіба що зірки смерті. Запалювальні бомби миттєво перетворили Дрезден на величезне багаття.

Шен застрибнув у вантажівку та поїхав в бік міста, яке миттєво стало згарищем. Полум’я не лякало Гельмута, оскільки він знав, що там його дружина та батько. «Центр міста завдовжки в 6 кілометрів та завширшки близько чотирьох був одним суцільним пеклом. Нікому не вдалося вибратися звідти живим». На щастя, дружина Шена змогла вчасно дістатися до бомбосховища, а через 5 днів, коли місто все ще палало, Гельмут якимось дивом знайшов батька. Фізично з ним, на перший погляд, нічого не трапилось. Але його душа згоріла. Він пролежав багато годин на землі, молячись про швидку смерть: «Навколо мене усюди були мулати». Розповів він згодом своєму синові, маючи на увазі обвуглені тіла жертв бомбардування Дрездена.

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

«Нам пощастило вижити, чого не скажеш про 130 тисяч трупів, які лежали на вулицях Дрездена» (справжнє число загиблих під час цього жахливого авіанальоту тривалий час було предметом дебатів. У 2010 році комісія німецьких істориків, які працювали на замовлення міста Дрезден, опублікувала рапорт, що під час бомбардувань загинули 25 тисяч людей), – пише Шен в автобіографії. Місто, яке він кохав більше, ніж футбол, союзники стерли з обличчя Землі. Гельмут не звинувачував ні англійців, ні американців, а лише ненависть і сліпоту, які до цього призвели. Також багато міцних слів дісталося Гітлеру, який перетворив німецький народ на бездушних рабів, які вірили кожному слову вождя.

Приблизно в той же час союзники перетворили на руїни ще одну з футбольних столиць країни – Нюрнберг. 2 лютого 1945 року Клуб переміг вдома Фюрт. А ось через 6 тижнів вже ні про які матчі на легендарному стадіоні Нюрнберга мова не йшла. Американці зайняли місце масштабних нацистських парадів. Під час штурму міста загинув п’ятиразовий чемпіон Німеччини Ганс Калб. Задовго до цього, 15 січня 1944 року помер Георг Коль, спадкоємець великого Генріха Штульфаута у воротах Клубу. На фронті голкіпера поранили в руку й лікар щиро сказав йому: «Якщо хочеш жити, доведеться ампутувати кінцівку». Однак Георг відмовився.

Він розумів, що з однією рукою не зможе захищати ворота Нюрнберга. Коль довго боровся за своє життя, але зрештою стара з косою забрала його на той світ. Інші ж приймали свою долю набагато боягузливіше. 30 квітня 1945 року Адольф Гітлер покінчив життя самогубством. За день до цього Гамбург переміг Альтону 4:2 в останньому офіційному матчі, зіграному на території рейху. Через тиждень Німеччина капітулювала.

Війна – це не лише історія народів, а й історія особистостей. Багато оригінального матеріалу на цю тему можна знайти в монументальній книзі Улі Гессе «Tor!». Готовий сюжет для фільму – біографія юного центрфорварда з маленького клубу Тур (Бремен). Хлопцеві ще не виповнилося 22, а він вже продирався крізь снігові бурі в Радянському Союзі, бачив жахливу різанину на мосту неподалік від нідерландського Арнема. Його двічі ловили партизани, але в останню мить йому вдавалося втекти. У вересні 1944 хлопець три дні та дві ночі пролежав під руїнами школи, перетвореної на груду каменів британськими бомбардувальниками.

Він не міг поворухнути жодною частиною тіла, крім правої руки. Хлопець лежав посеред кривавого місива з сотень тіл, поки його непритомного не знайшла поховальна бригада. «Мерця» вже хотіли покласти в свіжовикопану могилу, аж раптом з його вуст вирвалося тихе зітхання. Якщо Ви думаєте, що чоловіку дали зализати рани, то помиляєтесь. Вже через декілька днів його відправили в останній відчайдушний німецький наступ в Другій світовій війні – операцію в Арденнах. Проте цей і останній козир нацистів був битий союзниками. Зрештою хлопця заарештували в Бельгії британські солдати.

Його відправили в табір для військовополонених в Англії. Він тоді не думав, що Альбіон стане для нього новою батьківщиною, а в стару він вже не захоче повертатись. В Англії чоловік почав знову грати в футбол. Щоправда, тепер він перекваліфікувався у воротарі. Англійці мали багато проблем з вимовою його імені. Так Берндхарда Траутманна перехрестили на Берта. В 1956 році німець стане першим в історії Англії іноземцем, якого визнають Гравцем року.

Читайте також: Берт Траутманн: від нациста до героя Англії

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

Ви, мабуть, чули про Чудо в Берні – неймовірну перемогу збірної ФРН у фіналі чемпіонату світу 1954 року. Збірна Зеппа Гербергера здолала в напруженій боротьбі золоту угорську команду, яка в період з 1950 по 1956 програла лише один матч. На жаль, для мадярів ця поразка припала на найважливішу гру, на поєдинок за Золоту Ніку. Одним з головних ковалів фантастичного тріумфу німців став Фріц Вальтер. Якби не голлівудська посмішка Фортуни, Людини дощу не було б в тому фіналі. А без нього німцям не бачити б перемоги, як своїх вух. Фріц мав би загинути десь в Сибіру, як тисячі інших солдатів вермахту. Але йому пощастило вижити. Врятував Фріца, звичайно ж, футбол.

1943-1944 році Вальтер провів в місці, в якому він себе міг почувати себе в безпеці (якщо тоді такі ще існували в Третьому рейху). Герман Граф, знаменитий німецький ас, на бойовому рахунку якого було 212 збитих літаків, створив на своїй авіабазі на півночі Нідерландів футбольну команду Rote Jäger (Червоні Мисливці). Хоча ця команда, на відміну від багатьох інших військових колективів, не брала участі в офіційних змаганнях, але це була надпотужна банда. Так, з більше ніж 50 проведених матчів, вона лише кілька разів поверталася на щиті. Гербергер, який завжди оберігав Фріца, наче зіницю ока, доклавши чимало зусиль, провернув трансфер Фріца в команду мисливців в 1943 році.

Однак в січні 1945 ні Гербергер, ні Граф вже не могли захистити Вальтера. Російський наступ помножив на нуль Rote Jäger. Вальтер розповідав, що тоді очікував, що Граф та інші офіцери залишать простих смертних на поталу наступаючій Червоній армії, як це часто робили інші німецькі високопосадовці. Але він помилився, Граф виявився людиною з великої літери. Герман звернувся до своїх підлеглих: «Давайте знищимо літаки і всі разом здамося в полон». Потім Граф і Со запакувалися у вантажівки, які їхали в напрямку на захід. Всі німці хотіли опинитися в американській, а не в радянській неволі.

Спершу все складалося так, як і планував Граф. Однак невдовзі Вальтер зрозумів, що пора готуватися до незапланованої поїздки в Сибір. Німецьких полонених перемістили на схід, де згодом їх віддали Червоній армії. Фріц подумки почав прощатися з життям. Він розумів, що його шанси вижити в Сибіру близькі до нуля. Тому Фріц вирішив, що якщо вже помирати, то з музикою. Вальтер хотів зіграти в футбол, можливо, востаннє в житті. Хто шукає, той знайде. І ось одного дня в українському таборі, останній зупинці перед відправкою в ГУЛАГ, Фріц нарешті добився свого. Вальтер побачив охоронців, які готувалися до матчу. Німець підійшов до бокової лінії та мовчки спостерігав за грою. Раптом йому під ноги впав м’яч. Фріц своїм важким чоботом в один дотик відправив сферу назад в поле. Охоронці оцінили пас Вальтера та запропонували йому перекваліфікуватися з глядача в гравця.

В одній з автобіографій Вальтер назвав цей матч найважливішим в житті і так його описав: «Я ні на мить не задумувався про нетипових товаришів, з якими мені випало грати, не про дивне поле, по якому рухався. Для мене лівофланговий був просто лівофланговим. Те, що він виявився словаком, для мене не мало жодного значення. Я теж не замислювався над тим, що правий форвард був угорцем. Ми просто були футболістами, все інше не мало для нас жодного значення». В перерві один з гравців звернувся до Вальтера: «Я тебе знаю. Угорщина проти Німеччини в Будапешті в 1942 році. Ви виграли 5:3». Наступного дня прізвище Вальтера викреслили зі списку живих мерців, яких везли в Сибір. Фріц почав тренувати команду табору, а наприкінці 1945 року він повернувся в рідний Кайзерслаутерн. Зараз футболісти отримують захмарні гроші, але чи зможуть вони купити за них життя? Очевидно, що ні. А ось Вальтеру вміння грати в футбол врятувало життя.

Проте не всім так щастило. Асб’єрн Гальворсен, норвежець який, виграв два чемпіонства з Гамбургом в 1923 та 1928 роках, очоливши рідну збірну, розлютив Гітлера, нокаутувавши Німеччину 2:0 на Берлінській Олімпіаді (після цього фюрер жодного разу не «вшанував» своєю присутністю футбольний матчу). Асб’єрн був свідком захоплення вермахтом Норвегії в 1940 році. У 1942 його запроторили в концтабір неподалік від Осло, а через рік відправили в Ельзас. Йому запропонували роботу охоронця, проте норвежець відмовився, адже не міг знущатися над ув’язненими.

Гальворсена намагалися переконати змінити думку та щодня піддавали тортурам. Але норвежець виявився міцним, як круппівська сталь. Тоді Асб’єрна відправили в інший концтабір неподалік від міста, яке колись було його другою домівкою, до Гамбурга. В квітні 1945 Гальворсена знайшли представники шведського Червоного Хреста в бараці для помираючих концтабору Візенгрунд. В звіті навпроти його прізвища повідомлялося: «Швидше мертвий, аніж живий. Повністю виснажений. Важить менше 40 кг, хворіє тифом, пневмонією та ревматизмом».

Шведи вивезли Асб’єрна і врятували йому життя. В Норвегії він став секретарем Футбольного союзу. Проте його тіло, а в першу чергу – душа так і не відновилися від концтаборів. 16 січня 1955 року багатостраждальне серце Гальворсена зупинилося.

Пісня м’яча і полум’я: німецький футбол в часи, коли Третій рейх розвалювався, наче картковий будинок

Деякі футбольні історики розповідають красиву байку, начебто в одному з таборів норвежець зустрівся з своїм партнером по чемпіонському Гамбургу, Отто Хардером, який опинився по іншу сторону барикад. Форвард багато років працював в концтаборах й навіть дослужився до посади коменданта. Якщо це й було б правдою і Асб’єрн дійсно зустрівся б з Отто, той нізащо не захотів би полегшити умови його утримання. Так, за кілька місяців, протягом яких Отто керував концтабором Ганновер-Алем, в’язні в ньому мерли, мов мухи. Хардер так пояснював причину цих смертей: «Внутрішні органи полонених були ослаблені жахливою їжею, яку вони їли в своїх гетто. Й вони не могли перетравлювати добрі та поживні продукти в таборі».

Читайте також: Отто Хардер: Легенда Гамбурга і комендант концтабору. Частина ІІ

Після поразки в Другій світовій війні німецький футбол, як і вся країна, дихав на ладан. Однак Гербергер не вішав носа. Він вже будував в себе в голові нову манншафт, яка, несподівано для всіх, в 1954 році стане чемпіоном світу. Але до тріумфу в Берні ще залишалося пройти важкий шлях, на якому не зустрічалося жодної троянди. Про нього ми й розповімо в нашій черговій статті, присвяченій історії німецького футболу.

Володимир Войтюк, Football.ua

Источник

Читайте также
| Карта сайта: XML | HTML