В тіні свастики: німецький футбол під час Другої світової війни

15.02.2020 14:05

У перші тижні Другої світової війни футбольні матчі в Третьому рейху були призупинені, оскільки багатьох гравців відправили на фронт. Так, вже 5 вересня тренер збірної Німеччини Зепп Гербергер втратив дев’ятьох футболістів, на яких він розраховував. Форвард Гельмут Шен став одним з небагатьох, кого не послали в незаплановану мандрівку Польщею. Нападника ще з 1936 року переслідували серйозні проблеми з коліном. Через це медична комісія назвала його непридатним до військової служби. Друг Шена, актор Ганс Гансен, пожартував з цього приводу: «Ти не міг би позичити мені своє коліно?» Через кілька років у вермахт набиратимуть вже усіх. Але тоді краща армія світу ще могла дозволити собі перебирати кадрами.

Вже в листопаді 1939 року рейхсспортфюрер Ганс фон Чаммер унд Остен проголосив, що футбольні змагання невдовзі воскреснуть. Нацист дотримав слова. Влітку 1940 Шальке здобув свій п’ятий титул чемпіона Німеччини, здолавши Дрезднер 1:0. Цей матч можна було б рекомендувати, як засіб від безсоння. Гольові моменти, які створили команди за 90 хвилин гри, можна порахувати на пальцях однієї руки. Однак це не мало жодного значення. Найголовнішим для Геббельса і його посіпак було те, що в Німеччині відновилися матчі. Футбол теж мав допомогти рейху здобути перемогу в війні. Ігри відволікали громадськість від численних проблем та дозволяли людям забути на дві години про біди та нещастя, які принесла з собою світова різня, спричинена фюрером. Також матчі доводили німцям, що вони, як справжні арійці, не знають, що таке страх. На відміну від тих же англійців, котрі, щоправда, чомусь не хотіли здаватися на милість вермахту. На Альбіоні футбольні ігри призупинили 2 вересня 1939 року, що на думку міністерства пропаганди, вкотре підтвердило, що англійці – є слабкою та боягузливою нацією.

«Німецький футбол закінчив чемпіонські матчі сезону 1939/40 потужною демонстрацією своєї зовнішньої сили та близькості до людей. Усі квитки на Олімпійський стадіон в Берліні розлетілися за кілька днів, наче гарячі пиріжки. Майже 100 тисяч «ентузіастично налаштованих» вболівальників насолоджувалися виставою, яку поставили на газоні геніальні актори Шальке та Дрезднера. Все було так, як в довоєнні часи», – писав журнал Fußball після фіналу. Насправді ці «ентузіастично налаштовані» глядачі в другій половині матчу освистували виставу та акторську трупу: «почніть зрештою грати», – вигукували тисячі горлянок. Звичайно ж, на такі дрібниці Fußball не звертав уваги, натомість він продовжував заряджати діючих та потенційних солдатів вермахту: «Воїни можуть бути горді з зусиль спортсменів на громадянському фронті, а спорт в свою чергу захоплюється армією, під опікою якої він може чудово розвиватися».

Дрезднер виграв Кубок Німеччини в 1940 році, здолавши в фіналі Нюрнберг завдяки золотому голу. Однак головною метою цього клубу залишався чемпіонський титул. В наступному сезоні Дрезднер впевнено крокував до статуетки «Вікторії», вигравши 20 з 22 матчів в своєму Klasse, нацисти заборонили використовувати слово «Ліга», оскільки вона занадто сильно нагадувало англійський термін «league». Дрезднер без жодних проблем дійшов до півфіналу, де налетів на надпотужний віденський Рапід. Австріяки грали краще та заслужено перемогли 2:1. У фіналі на Рапід чекав, звичайно ж, Шальке.

Перші 8 хвилин матчу не віщували зелено-білим нічого хорошого. Шальке вигравав 2:0 і найбільш песимістично налаштованим вболівальникам Рапіда почали ввижатися привиди фіналу 1939 року, коли гірники розтрощили віденську Адміру 9:0. На 41-й хвилині Рапіду випала нагода розвернути хід фіналу на 180 градусів, але головна зірка австрійців Франц Біндер не реалізував пенальті. До 58-ї хвилини зелено-білі лише відбивалися, поки гравці Шальке не забили третій. Гірники вже почали святкувати перемогу.

Однак вони дещо поспішили, далі в фіналі трапилися 12 найбільш неймовірних хвилин в історії німецького футболу. Через 120 секунд Рапід забиває, як тоді видавалося, гол престижу. Потім на сцену вийшов вбивчий Біндер, один з найбільш смертоносних форвардів в історії, який досягнув магічної позначки в 1000 голів за кар’єру. На 62-й хвилині Франц ударом зі штрафного повертає надію вболівальникам Рапіда. Секундна стрілка робить ще три повних оберти і арбітр призначає пенальті в ворота Шальке.

Біндер вкотре показав, що в нього залізні нерви, адже без жодних сумнівів наважився підійти до одинадцятиметрової позначки. Він знав, що вдруге не схибить. Франц не залишив жодного шансу воротарю гірників Гансу Клодту. Поки шоковані гравці Шальке намагались отямитись, Рапід атакував з усіх сил, розуміючи, що зараз їм випала найкраща нагода нокаутувати непереможного чемпіона. На 71-й хвилині Біндер досягнув свого та вивів Рапід вперед. Після цього зелено-білі вибудували редути біля власних воріт, на які почали накочуватись хвилі атак Шальке. Однак Рапід встояв та став єдиним ненімецьким чемпіоном Німеччини.

Фанати та футболісти Шальке вважали, що кращим гравцем цього матчу став зовсім не Біндер, а арбітр Адольф Рейнхардт, який призначив штрафний, з якого Франц забив свій перший гол та два пенальті в ворота гірників. Рефері, начебто виконував накази з гори, оскільки нацисти хотіли переможця з Остмарку, щоб міцніше прив’язати молодших братів до себе. Ці чутки підтверджували й очевидці, які стверджували, що на фіналі був присутнім сам Гітлер. Очевидно, що це нісенітниця.

Фюрер, якого язик не повертається назвати вболівальником, за своє життя відвідав лише один матч Німеччина-Норвегія на Олімпійських іграх 1936 року. Після ганебної поразки збірної від скромних вікінгів Гітлер більше ніколи не робив ставку на такий непевний вид спорту, як футбол. Деякі історики стверджують, що фюрер «удостоїв» своєю присутністю ще й матч Німеччина – Англія в 1938 році. Напередодні гри арійці змусили англійців привітати трибуни нацистським салютом. Розлючені Три Леви пошматували німців 6:3. А могло бути й набагато більше. Якщо Гітлер і був на цьому матчі, то оптимізму він йому не додав.

Попри всі теорії змови, істина часто буває набагато банальнішою. По-перше, Рапід зовсім не нагадував хлопчиків для биття, в їхньому складі грали 6 футболістів збірної Німеччини. По-друге, камбеку могло і не бути. За рахунку 3:1 півзахисник зелено-білих Леопольд Гернхардт у відчайдушному підкаті вибив м’яча з лінії власних воріт. По-третє, гравці Шальке після того, як зробили рахунок 3:0, подумали, що перемога вже у них в кишені. По-четверте, голкіпер Ганс Клодт припустився кількох жахливих помилок. На жаль, ці аргументи не подіяли на капітана Шальке Ернста Куцорру, який на церемонії нагородження відмовився прийняти почесну відзнаку, яку вручали віце-чемпіону Німеччини.

Ще один гірник Адольф Урбан також вірив, що в його команди просто вкрали перемогу. Він пообіцяв через рік повернутися на Олімпійський стадіон в Берліні та повернути статуетку «Вікторії», яка вже мала насиджене місце в клубному музеї Шальке. Однак Урбану було зовсім непросто дотримати своєї обіцянки, оскільки в день легендарного матчу з Рапідом його не було на футбольного полі. Фінал відбувся 22 червня 1941 року, коли розпочалася операція «Барбаросса», тому солдат Урбан лежав в окопі, весь в багнюці, притискаючи до вуха радіоприймач, намагаючись почути хоча б кілька слів коментатора. Але набагато частіше в передавачі лунали сторонні шуми.

За кілька місяців до нападу на Радянський Союз Німеччина зіграла в Стокгольмі зі Швецією. Вікінги впевнено перемогли арійців 4:2. «Деякі з моїх гравців не мають необхідної для подолання настільки сильного суперника витривалості. Війна та обставини, які супроводжують її: служба в армії, варти, нічні вахти, бомбові тривоги і тому подібне очевидно не найкраще відбиваються на витривалості футболістів. Щоправда, деякі з моїх гравців своє небажання викладатися на 100% звалюють на війну. Але я бачу цих хитрунів наскрізь», – писав Гербергер.

Зепп завжди дбав про своїх футболістів так, наче вони були його дітьми. Тому тренера боліло, коли «сини» водили «тата» за носа. Влітку 1941 Зепп був консультантом фільму про футбол «Великий матч», він сам зіграв в ньому невеличку роль. Гербергеру вдалося залучити до зйомок аж 19 футболістів збірної, які отримали відпустки з фронту. Завдяки цьому ігри в фільмі виглядають дуже реалістично. Акторські таланти гравців ніколи не цікавили тренера. Він просто хотів врятувати їх з пекла війни. Зепп заради цього був готовий ризикнути навіть своїм життям.

У грудні 1941, готуючись до матчу з Словаччиною, тренер намагався оформити відпустки для всіх гравців, які перебували на фронті. Тоді гусениці військової машини вермахту почали серйозно буксувати в СРСР, тому в армію вже залучили більшість спортсменів. Гербергер довідався, що відпустки без жодних проблем видавали всім відзначеним солдатам. Тому Зепп, звертаючись в офіційні інстанції, приписав футболістам кілька медалей. «Беручи до уваги смертність та каліцтво на фронті, я вирішив утнути невинний жарт та вигадав кілька нових відзнак.

Так, я «вручив» Залізний Хрест І класу, три Залізні Хрести ІІ класу та Штурмовий піхотним знаком». Насправді це був зовсім не невинний жарт, як про це писав Гербергер. Зепп сфальшував документи, а махінації з медалями, які для нацистів та військових мали сакральне значення, могла закінчитися для тренера поїздкою в Освенцім. Тисячі німців в ті часи опинялися за ґратами й за менші гріхи. Щоправда, з Зеппа також не варто ліпити Оскара Шиндлера. Чи він зробив би щось подібне для когось, хто не вмів грати в футбол? Відповідь однозначна – ні.

Найбільше від опіки Гербергера виграв його улюблений «син» Фріц Вальтер. Він дебютував в збірній у липні 1940 року в матчі з Румунією. Перший млинець вийшов дуже солодким: німці перемогли 9:3, а Вальтер відзначився хет-триком. «Я задоволений, Фріц. Я не помилився щодо тебе, тому ти зможеш знову приїздити». Зепп розумів, що сказати було набагато простіше, аніж зробити. Адже по мірі того як апетити Гітлера зростали – щоразу більшій кількості німців довелося приміряти військову форму.

Тому протягом наступних кількох років солдат Вальтер марширував, літав або їздив Францією, Сардинією, Чехією та Румунією. Це була звична справа для вояка вермахту. Однак футболіст Вальтер відвідав також Швейцарію, Швецію, Фінляндію, Хорватію і Болгарію. В ті жахливі часи команда Гербергера до 1942 року, коли вже стало не до футболу, зіграла неймовірні 25 матчів, часто хаотичних і незапланованих. Проте ще більш вражаючим є той факт, що солдат Вальтер пропустив лише дві гри (Гельмут Шен, якого коліно врятувало від походу на схід, міг похизуватися лише 5 матчами).

Гербергер, який вважав Вальтера справжнім діамантом, вдавався до численних трюків, щоб вирвати Фріца з лап смерті, яка щомиті загрожувала гравцю на фронті та повернути його в сховок, який давав футбол. Але отримати відпустку для Вальтера та інших ставало щоразу важче, адже вермахт почав втрачати свій непереможний статус. Всі міжнародні матчі Німеччини під час війни зіграла з слабкими суперниками, союзниками або ж окупованими країнами. З цього непереконливого списку тріумфів арійців виділяються лише два матчі. У квітні 1941 манншафт розтрощила в Кельні потужну Угорщину 7:0. Природно, що в Будапешті мадяри жадали реваншу.

Після першого тайму господарі перемагали 3:1. «Не дозвольте трапитись катастрофі. Ви ж чудово розумієте, що поразка може мати фатальні наслідки», – пояснював в роздягальні зблідлий Гербергер. Гравці почули тренера. На другу половину вийшла зовсім інша Німеччина. Угорці не могли нічого вдіяти з Вальтером та його партнерами. Німці забили 4 голи, а мадяри не спромоглися бодай на один. Фріц тоді не знав, що цей матч врятує йому життя. Тому, якби не ця вольова перемога, то не було й б ніякого Чуда в Берні.

Наприкінці 1942 року німці не помітили Швейцарію, Хорватію та Словаччину. В останньому з цих матчів футбольне поле радше нагадувало театр бойових дій. Словаки не могли нічого вдіяти з манншафт, тому просто косили суперників. Німці не підставляли їм другу щоку і також зривалися на грубість. А словацькі вболівальники вітали кожен дотик гостей до м’яча оглушливим свистом. На 1943 рік Гербергер запланував матчі зі Швецією, Іспанією, Італією та Угорщиною. Однак вони не відбулися. На Східному фронті для німців розпочалася катастрофа. Тому нацисти забули про футбол, адже почали думати не про розваги, а про те, як врятувати власні шкури.

18 лютого 1943 року міністр пропаганди Йозеф Геббельс виступив в Берліні з промовою, в якій запитав народ, чи хоче він взяти участь в тотальній війні. «Народ», який представляли ретельно відібрані нацисти, відповів багатотисячним криком: «Так!» Через два дні Геббельс розписав, що для пересічних німців означатиме «тотальна війна». Прості смертні одразу зрозуміли, що нічого хорошого на них не чекає. А Гербергер, якого завжди цікавив лише футбол, сконцентрувався на найважливіших для нього пунктах тотальної війни: «Міжнародні спортивні змагання заборонені до особливого розпорядження. Солдати зараз потрібні нам лише на фронті, а тому про змагання не може бути ніякої мови». Гербергер розумів, що він тепер безробітний, але найгіршим стало те, що його позбавили футболу, без якого він не уявляв свого життя.

Проте в Зеппа ще жевріла надія. Офіційна преса писала, що: «локальні спортивні змагання будуть тривати, адже вони допомагають підтримувати робочу етику». Коли сотні листів від солдатів, які благали про відродження футболу, почали надходити в міністерство, Геббельс вирішив відновити й чемпіонат Німеччини. Ці дивні матчі яскраво описав Улі Гессе в книзі «Tor!»: «Коли першість країни розігрувалась протягом місяців, а згодом й років хаосу і тривоги, планування матчів ставало щоразу складнішим.

Подорожі перетворилися на непевні пригоди, адже паливо, як стратегічний ресурс, лімітувалося, а потяги перевозили лише військових чи смертників, яких транспортували в численні фабрики смерті. З кадрами також виникало багато проблем. Щоразу більшу кількість молодих чоловіків та юнаків кидали в м’ясорубку війни. У 1942 році ще розігрувалось щось на кшталт регулярної ліги, оскільки багато солдатів-футболістів служили неподалік від рідних міст. Так, Куцорра і Щепан проходили службу на авіабазі в кількох кілометрах від Гельзенкірхена.

В ті часи створювалось багато військових команд. Їхньою перевагою були стабільні склади, а ось звичайні клуби могли втратити кількох гравців, яких батьківщина потребувала на фронті або ж їм просто могли заборонити пересуватися країною. Військові клуби також інколи страждали від подібних проблем. У травні 1942 року унтер-офіцери з Марієнвердера готувалися до матчу плей-оф з Кеніґсберґом, коли раптово надійшов наказ йти в атаку. Довелося вдаватися до плану Б. Наспіх зібрана з юнаків команда прогнозовано влетіла 1:7. В наступному матчі Фортуна знову посміхнулася Кеніґсберґу, який розтрощив команду поліції 8:1 та дійшов до чвертьфіналу.

Чемпіоном Німеччини в 1942 році прогнозовано став Шальке, який в фіналі впевнено переміг віденський Ферст. Ознайомившись зі складом гірників, можна подумати, що німці тоді не воювали, адже гельзенкірхенцям вдалося зібрати всіх найсильніших. Повернувся навіть Урбан, який дотримав свого слова та взяв реванш за минулорічну поразку. Однак фінал Кубка Німеччини став для Адольфа суцільним розчаруванням. Гірники без шансів програли Мюнхену 1860. Урбан пообіцяв помститися Левам в наступному році. Однак цього разу він не дотримав слова. Це був останній матч форварда. Невдовзі Урбана відправили на Східний фронт, звідки він вже не повернувся. Нацисти намагалися засекретити інформацію про смерть Урбана. Проте шило в мішку не сховаєш. Німці довідались про смерть свого кумира з радіорепортажів BBC».