"Пропадав у залі зранку до ночі, займався по 5-6 годин": він грав проти Роналду, називає Мілевського найкращим, закінчив через важку травму
Шлях Володимира Самборського – це приклад великих випробувань і страждань. Разом з тим, це демонстрація неабиякої сили волі. Талановитий футболіст із покоління найяскравіших вихованців Павла Яковенка протягом своєї футбольної кар’єри частіше боровся з обставинами та власним організмом, аніж із суперниками.
"Фактично я закінчив кар’єру у 21", – сказав колись Самборський. Насправді навіть після цього він продовжував боротьбу, нехай у підсумку йому довелося зійти з дороги. Володимир, як ніхто, знає що таке наполеглива робота за межами поля, яка залишається непомітною для публіки.
На професійному рівні він дебютував надзвичайно рано – у 15. Згодом була медаль юнацького Чемпіонату Європи, виступи на молодіжному Чемпіонаті світу і непоганий період у Металісті та ФК Харків. Крім цих досягнень, Самборський володіє неоціненним досвідом, який передає вихованцям Академії донецького Шахтаря.
- Треную зараз хлопців 2005-го року, команду U-16. Фактично це найстарші футболісти, з якими мені доводилося працювати. Приємно, що маємо чимало талановитих гравців. Кількох перевели у U-17, один навіть в U-19. Працюю з ними вже другий рік.
- Якщо абстрагуватися від суто футбольних моментів, то цей вік певною мірою є перехідним?
- Так, своєрідні батьківські функції ми виконуємо. Індивідуально спілкуємося, спостерігаємо. Буває, що на полі все гаразд, але в побуті, наприклад, у гравця настрій зникає. Запитуємо, цікавимося… Інколи батькам про деякі речі складно розповісти, зате тренер завжди вислухає і спробує позитивно вплинути.
- Ваше покоління було іншим?
- Все змінюється – про це часто кажуть. Ми пройшли таке собі дворове виховання, старші хлопці порадою допомагали, підказували. Життєві пригоди у дворі та на вулиці загартовували. Характер був стійкішим до стресів. Дехто з 11-12 років дорослішав і ставав самостійним. Сучасні діти більш домашні, на вулицю рідше виходять. Комп'ютер тримає вдома. Хоча кожне покоління має свої ризики і переваги.
- Ви пройшли чудову школу у Павла Яковенка.
- Мені справді пощастило. Спочатку займався у тренера Валерія Іванова, згодом навчався у київському клубі Локомотив, де грав із сином Яковенка. До речі, Олександр на два роки молодший за нас, але вимоги батька до нього були такими, як і до решти – жодних поблажок. Згодом на базі збірної України функціонувала академія, де я провів два роки. Ми ніколи не належали собі і знали, що робимо.
- Основний акцент робили на дисципліну?
- Ми змалечку розуміли, що у футболі треба працювати. Знали, що просто так нічого не дається. Павло Олександрович готував нас до майбутнього – пояснював, чого нам чекати. Нас не відпускали додому, батьків поруч не було. Яковенко фактично був для нас життєвим наставником, другим батьком. А ми з хлопцями були єдиною сім'єю.
- Використовуєте зараз його методи у роботі?
- Дуже часто згадую слова Павла Олександровича. Перейняв у нього техніку роботи з м’ячем та розуміння того, що треба цінувати кожен день, прожитий у футболі. Насправді не знаю чи дитячий тренер може дати більше, ніж давав нам тоді Павло Олександрович. Намагаюся пояснити своїм підопічним, що на одному таланті у футболі не виїдеш, треба важко працювати.
- Навантаження Яковенка здавалися нереальними?
- Якщо не тренуєшся на максимумі, то не гратимеш ніколи на максимумі. Бувало, що по три тренування на день мали. Однак все порційно, дозовано. З відновленням, басейном та іншими вправами, які допомагали організму відновитися.
- Ви народилися у селі на Черкащині і понад десять років свого життя провели там.
- Це було класичне село з коровами (посміхається). Батьки на роботі, ти увесь день на природі: рибалка, полювання. Не пригадую такого дня, щоб я не мав чим зайнятися. Вважаю, що мав щасливе дитинство. Згодом батьки переїхали до Києва і повноцінно футболом я займався вже у столиці. Зрештою, полюбив футбол ще у селі. Щоправда, у той час м'яч сприймався як рідкість.
- На професійному рівні ваш дебют відбувся аномально рано – у 15. У складі Борисфену-2 Павло Яковенко випустив вас на матч Другої ліги. Незабутній час?
- Коли ти ще дитина і виходиш грати проти дядьків, то це особливі відчуття. Проте Павло Олександрович відчував, що ми готові грати і тільки тоді кидав у бій. Безперечно, це загартовувало. У такі миттєвості розумієш, що маєш битися за місце під сонцем. У Другій лізі траплялося всяке – навіть погрози від суперників, хоча, виключно футбольного характеру.
- Ви були представником надзвичайно талановитого покоління українських футболістів. Кого можете виділити передусім?
- Артема Мілевського. Кажу впевнено і однозначно, бо це справді так. Мілевський –абсолютно топовий гравець, який виділявся ще на дитячому рівні. Пригадую Артема ще у якості суперника, коли ми зустрічалися із його мінською Зміною. Згодом він переїхав до Києва і мої враження тільки підтвердилися. Бачення поля, удар, пас, вміння закрити м'яч корпусом. Все це на височенному рівні.
- Пригадуєте талановитих хлопців, які не розкрилися?
- Центральний захисник Сергій Пучков. Фантастичні дані, 2 метри зросту. Дуже шкода, що травма завадила йому проявити свої найкращі здібності. Зараз Пучков, здається, виступає на любительському рівні у Москві.
- Талановитим вважався близький товариш Мілевського Денис Адлейба.
- Можу підтвердити. Адлейба не грав би просто так у Яковенка. Його кар'єрі також завадила травма. Вважаю, що Денис володів усіма необхідними даними. До когорти талановитих також слід віднести Олександра Алієва. Він мав хорошу школу, адже батько навчав Сашка футболу ще до переїзду у Київ. Плюс неймовірний удар. Чого вартий постріл Алієва на молодіжному Чемпіонаті світу у ворота збірної Туреччини.
- Через кілька років у ФК Харків ви грали разом із Русланом Гунчаком, ще одним майстром дальніх ударів. У кого виходило краще?
- Добре, коли в команді є людина з такою "гарматою". Гунчак бив фантастично, втім Алієв, як на мене, мав сильніший удар.
- Доволі незвично склалося подальше життя вашого партнера по академії Станіслава Борисова.
- Стас приїхав до нас із Одеси. Мав непогані задатки, однак згодом шукав себе у якості співака, займався музикою. Відносно нещодавно я їздив на турнір в Одесу – там якраз зустрілися з ним, згадували минуле. Зараз Борисов не має стосунку ні до футболу, ні до музики.
- Ви провели два сезони у Динамо-2 та Динамо-3. Розпочинали у Яковенка як нападник. Не важко було перелаштуватися?
- Я виходив практично на усіх позиціях. Ви знаєте, ніколи не ставився до зміни амплуа критично. Все просто – тренер вважає за необхідне випустити тебе на певній позиції, значить так буде краще. Так, я непогано забивав, а згодом приносив користь команді на флангах оборони. Що зміниться від того, якщо ти засмутишся і будеш переживати? Тренер не ворог ні собі, ні гравцю.
- Ви розуміли, що шансів потрапити в головну команду Динамо практично не маєте?
- За весь час я всього кілька разів тренувався з основою. Очевидно, що пропозиція Геннадія Литовченка перейти у харківський Металіст була доречною і своєчасною. Коли почав виходити у старті, то пережив дивні, але приємні відчуття. Ось, нарешті на тебе розраховують, нарешті почуваєш себе потрібним і можеш реалізовуватися. Дуже важливий аспект для молодого гравця.
- За Динамо-2 часто виступали виконавці першої команди. Серед них, наприклад, екзотичний нападник Роберто Нанні. Хто запам'ятався найбільше?
- У листопаді 2003-го ми поїхали в Охтирку на матч з місцевим Нафтовиком. У старті Динамо-2 вийшов Олександр Головко і вразив усіх. Людина, яка виграла стільки трофеїв, грала у збірній України та півфіналі Ліги чемпіонів. Здавалося б можна на полі відпочивати. Але все сталося зовсім навпаки. По-перше, він надзвичайно якісно читав гру і стелився у підкатах. По-друге, вразила його зарядженість на поєдинок – в очах просто читалося величезне бажання перемогти і не було місця для байдужості. Для мене Головко – приклад неймовірного професіоналізму.
- Разом з ФК Харків ви здобуваєте путівку в УПЛ. У 4-му турі, в останній день липня 2005-го, харків’яни та запорізький Металург видають феєрію – ваша команда перемагає на виїзді 6:3. Втім ви покидаєте поле у середині першого тайму, коли забито лише один гол.
- Абсолютно буденний епізод на фланзі. Йде введення м'яча з ауту. Я намагаюся виграти боротьбу, розвертаюся в пошуках партнерів, а коліно залишається на місці. Відчуваю дуже сильний тупий біль. Як з'ясується згодом, в ту мить я розірвав хрестоподібні зв'язки.
- Відтоді починаються усі ваші страждання?
- Після того матчу в Запоріжжі я практично ніколи повноцінно на поле не повертався. На той час мені майже виповнилося 20 років.
- Вся справа у правому коліні?
- Я переніс п'ять операцій, та все виявилося даремно. Відновлення, довгий шлях для повернення на поле і чергова травма. Здавалося, що цей процес був нескінченним. Коли ФК Харків зник, я повинен був вирушати на ще одну операцію. Кошти на неї дали мої партнери, прізвища яких називати не можу. Вони цього дуже не люблять – кажуть, що не хочуть реклами (посміхається).
- Згодом у вас почалися проблеми з хрящем.
- Так, він просто почав руйнуватися. Я постійно тренувався і грав після цього з болем. Він ніколи не зникав.
- Зараз ви періодично граєте на аматорському рівні. Проблем не виникає?
- Якщо тренуватися не постійно, то сильного дискомфорту немає. Як тільки починаю займатися щоденно, знову біль і проблеми. Тобто не професійний спорт цілком підходить для мене.
- До того матчу у Запоріжжі ви не відчували дискомфорту в коліні?
- Трохи раніше отримав травму у збірній – я вже згадував, як ми грали проти турків, коли Алієв забив свій фантастичний гол. Суперник підкотився під опорну ногу, я вилетів на тиждень. Та лікарі доволі швидко повернули мене у загальну групу. Складно сказати чи пов'язаний цей епізод з моєю травмою у Запоріжжі.
- Яким був план щодо повернення на поле після розриву "хрестів"?
- Кілька місяців витратив на різноманітні обстеження. Вирішували чи варто робити операцію, адже думали, що проблеми з меніском. Потім таки зважився на хірургічне втручання. На той час рівень спортивної медицини був не надто високим, хоча ФК Харків відправив мене у Францію.
- У гру ви повернулися майже через 14 місяців. Що відчували, коли вийшли на поле?
- Страху і боязні не було. Більше переживав під час самого відновлення – ти не відчуваєш ногу повноцінно, маєш звикнути до навантажень. Перед поверненням мав шалене бажання, дуже хотів грати. Можливо, зі сторони якісь огріхи були помітні, але я не відчував чогось надзвичайного.
- Болю теж не було?
- Саме у той момент ні, хоч він майже не покидав мене. Серйозно турбував дискомфорт у коліні. Операція минула не найкращим чином і моя чергова травма була питанням часу.
- Який саме дискомфорт?
- Складалося враження, що коліно «вискакує», а потім повертається на місце. Сам собі не вірив, що така нестабільність може бути. Зрештою, усі казали, що це нормально. Тільки тепер розумію, що це зовсім не так.
- Як довго ви протрималися без травм?
- Після повернення почував себе краще з кожним днем. Навіть новий контракт з ФК Харків уклав. Однак все змінилося на зимових зборах, коли ми вирушили в Туреччину – я травмувався. Набрав форму, попри нестабільність у коліні, але ця травма на зборах остаточно мене добила.
- Знову отримали її на рівному місці?
- Так, вона стала наслідком невдалих операції та реабілітації.
- Навіть після чергових кількох кіл пекла ви намагалися повернутися у професійний футбол.
- Я підписав контракт з Кривбасом. Щиро вдячний керівництву клубу та Юрію Максимову. Вони повірили у мене, терпіли, підтримували, але за першу команду на поле я так і не вийшов. Фактично перевіряв чи зможе коліно витримати серйозні навантаження. Не змогло.
- Ситуація не покращувалася?
- Все зависло. Тренуюся два-три дні – з'являються проблеми. Даю паузу, знову беруся за роботу. І так кілька разів по колу.
- Як ви прийняли рішення про завершення кар'єри?
- Мені набридло мучити усіх навкруги. Вольове рішення не прийшло до мене в певний день – я вагався постійно, але розумів, що нічого не вдієш. Я не зривався, не нервував. Розумів, що повернутися на поле можу тільки завдяки праці. Я мав пройти ці випробування – так навчився з дитинства. Важливу роль у цьому відіграла моя сім'я, яка постійно мене підтримувала.
- Ви дуже позитивно дивитеся на таку трагічну річ.
- Просто нікого не хочу звинувачувати. Є такі речі, які треба прийняти. Вони не залежали від когось. Я робив усе можливе, боровся за своє місце на полі – в залі пропадав зранку до ночі, займався по 5-6 годин на день. Чи правильно я робив? Однозначної відповіді не маю, проте випробував різні методики.
- Страшна картина – тобі лише 25, а все, що ти вмієш – це лише грати у футбол. Що вам допомогло не зламатися?
- Я хотів залишитися у футболі, адже не уявляв, як без нього існувати. В мене не було гарантії, що я неодмінно стану тренером. Вчився, проходив стажування – мене це захопило і затягнуло. Особливо цікаво, коли в тебе на очах ростуть діти і додають у футбольних аспектах. Мені здається, що це моя стихія – прагну прогресувати разом із вихованцями.
- На ваших очах розкривалися чимало талановитих гравців. Наприклад, 16-річний Олександр Гладкий, з яким ви грали за Металіст, а потім за ФК Харків.
- Сашко завжди вражав працездатністю, залишався після тренувань. Гладкий відчував довіру і демонстрував хорошу результативність. Працював у штрафному майданчику, був сконцентрований виключно на голах. Ділянка поруч з воротами це його стихія – він шалено багато забивав, мав талант бомбардира. Зрештою, контракт з Шахтарем просто так з неба не падає – Гладкий багато для цього працював.
- Ви відзначилися першим голом в історії ФК Харків. Непогано, як для захисника.
- Під час кутового зіграв на підборі. Оборонець вибив на мене, а я влучив злету і забив Максиму Старцеву. У Прем'єр-лізі я відзначився тільки трьома голами, зате які воротарі постраждали: Старцев, Руденко і Долганський. Також жартував щодо стилю голів: правою ногою, лівою і головою забивав. У важкі часи казав, що після такого досягнення можна і закінчувати (посміхається).
- З вашим зростом у 170 сантиметрів гол головою виглядає незвично.
- У матчі з Ворсклою Артем Федецький обіграв суперника і виконав навіс. Я опинився на дальній штанзі і ми врятувалися від поразки. Захисник недопрацював і мені залишалося просто не влучити у воротаря.
- Якщо з досвідченим Олександром Головком ви грали наприкінці його кар'єри, то Олександр Кучер з вами практично розпочинав. Що впадало в очі найбільше?
- У Металіст він прийшов із донецького Металурга і поступово почав розкриватися. Сашко це приклад гравця, який заслужив усе своєю працею. Дуже надійний захисник, який готовий пожертвувати собою заради команди. Кучера треба ставити у приклад молодим хлопцям – виявляється, працездатністю і бажанням можна досягти великих успіхів.
- Ви стабільно їздили у збірні України, починаючи з U-17. Коли почувалися найбільш комфортно?
- У нас колектив завжди був схожим на сім'ю. Кістяк складали кияни, однак умовні Дмитро Чигринський та Костянтин Кравченко чудово вливалися у команду. Цікаво, що у нас ніколи не виникало конфліктів, ще починаючи з академії. Знову таки це заслуга тренера, який пояснював нам, що у єдності сила.
- У 2004-му ця команда здобула перший серйозний успіх – бронзу юнацького Чемпіонату Європи. У півфіналі лише в серії пенальті ми поступилися потужним іспанцям. Найбільш іменитий суперник у вашій кар'єрі?
- Імена справді гучні: Серхіо Рамос, Сольдадо, Альбіоль, Давід Сілва, Хуанфран… Не сказав би, що вони нас переважали. Ми не поступалися у жодному компоненті і зіграли 2:2. Все вирішила невдала для нас лотерея. До таких матчів ми були готовими і нікого не боялися. Ми протистояли провідним збірним Європи. Скажу відверто – кожен пропущений гол був для нас трагедією. До речі цю гру з іспанцями згадуємо з Олександром Ситником дотепер.
- З гумором?
- Серхіо Рамос грав правого захисника і опікав Ситника. А я часто зустрічався з Давідом Сілвою. Тому Олександр інколи жартує: «Оце Сілва тебе возив!» А я віджартовуюся, що все було навпаки (посміхається).
- У 2002-му на рівні U-17 ви зустрілися з португальцями із Кріштіану Роналду у складі.
- Наш тренер завжди аналізував суперника до гри – Яковенко акцентував увагу на цьому хлопцеві і називав його майбутньою зіркою. Роналду був зовсім молодим і запам'ятався тим, що кілька разів обіграв суперника один в один. Проте не більше, тобто нічого надзвичайного.
- Через три роки ви зіграли на Чемпіонаті світу U-20, який особливий тим, що на турнірі Олександр Алієв забив більше за Ліонеля Мессі, а майбутній динамівець Тайє Тайво приголомшив Україну шаленим ударом. Воротаря Леоніда Мусіна сильно сварили?
- Кілька міцних слів було, так. Усі були розчаровані – це емоції. Хоча збої трапляються у всіх. Кожен розумів, що від помилок ніхто не застрахований. Гол Тайво і огріх Мусіна – це просто збіг обставин, як на мене. (Епізод на 02:25).
- Збірники звикли до роботи з Павлом Яковенком. Як ви почувалися у "молодіжці" під керівництвом Олексія Михайличенка?
- Чудово. Тренер створив фантастичний мікроклімат, ми їхали у збірну, як на свято. Незважаючи на результат, він нас постійно підтримував. На таке здатні не всі тренери. Михайличенко заряджав нас позитивом – згадую про цей час з приємністю.
- У вас підростає син. Враховуючи ваш непростий досвід у футболі, не заборонятимете йому продовжити вашу справу?
- Дмитро займається боротьбою. Синові 13 років, футболом не горить. Можливо, через те, що у дитинстві надивився на мої страждання. Єдиноборства йому подобаються– я його не примушуватиму, нехай сам обирає. Професійний спорт формує характер і загартовує. Просто намагаюся пояснити Дмитру, що спорт це величезна праця. До цього треба бути завжди готовим. Спорт – це не лише аплодисменти глядачів і перемоги.
