"Гравець Порту тримав за футболку — я відмахнувся ліктем у живіт". Він грав у атаці з Чановим, бився з Павловим і виховав Юрченка
Прізвище Морозов — доволі поширене в українському футболі. Найчастіше громадськість чує з телеекранів експертні висловлювання Сергія Юрійовича, колишнього гравця вінницького Локомотива, Зорі і московського ЦСКА. Однак не менш відомий Сергій Морозов нині живе у Миколаєві – він також грав у Вінниці та ЦСКА,проте головною командою у його кар’єрі був Шахтар. Сергій Миколайович веде зовсім інший спосіб життя – нечасто дає інтерв’ю і до футболу тепер не має жодного стосунку.
За спиною у Сергія Миколайовича величезний досвід і безліч цікавих історій. Двічі володар Кубка СРСР із Шахтарем грав у Москві під керівництвом Олега Базилевича, запалював у Запоріжжі та Суднобудівнику, переписував рекорди в Угорщині, а у 34 став найкращим бомбардиром чемпіонату Естонії. Морозов дуже прямий і відвертий співрозмовник, який знає десятки класних історій: про унікального Старухіна, брутального Павлова і харизматичного Соколовського.
Усі говорять про видатну гру Віталія Старухіна на другому поверсі, але несправедливо забувають про схожі навички Морозова. До наших днів збереглися лише кілька нечітких архівних відео, втім і вони дозволяють одразу помітити – Морозов теж феноменально грав головою.
Традиційно короткий дзвінок з домовленістю про інтерв’ю затягується на 20 хвилин. Поміж іншого Сергій Миколайович розповідає – ось уже кілька роківне п’є каву і не палить цигарки.
- Поки перший Кубок СРСР у 1980-му не виграв, до того часу не палив, - пояснює Морозов. – Коли потрапив у армію в 1981-му, побачив 17-річних пацанів з цигарками. «Навіщо палите?» — запитую. «А ти спробуй», — кажуть. На базі у нас функціонуваввоєнторг – там можна було знайти і Marlboro, і Camel за 1 рубль 50 копійок. А у ресторані в Донецьку вони коштували по 10 рублів. Я вперше як затягнувся…
- Стало зле?
- Мене так повело – хвилин 15 відходив. Хоча з часом звик.
- Подейкують, наставник Шахтаря Віктор Носов був вимогливим режимником: як до себе, так і до футболістів.
- Віктор Васильович знав про тих, хто палить. Так само і в колективі ніхто не ховався. Наприклад, усім було відомо, що Кондратов і Соколовський не палять. З іншого боку, як можна карати Старухіна, який любив цигарки? Одного з найкращих бомбардирів СРСР відправити з команди?
- Ваші батьки були лікарями. Не хотіли піти їхньою стежиною?
- В дитинстві я мав надзвичайно багато енергії. Мама відправила в магазин за хлібом – я летів і туди, і назад. Повільно не ходив, завжди бігав. Мабуть, ця енергія завадила мені стати лікарем.
- Зате на полі вас нерідко називали Доктором.
- Переважно у дитинстві. Старші хлопці дали таке прізвисько – мабуть, через професію моїх батьків. Так воно і приклеїлося у дворі.
- Ви займалися виключно футболом?
- Батько оперував тренера з легкої атлетики і принагідно попросив поради: «Хочу сина на секцію віддати, щоб він у дворі весь день не проводив». Півроку я займався легкою атлетикою – обганяв старших хлопців і мені стало нецікаво. Футбол у дворі – інша справа. У 9-річному віці за збірну табору я забив два голи з кутового і це помітив тренер. Ну як тренер? 16-річний хлопець Олексій Якушевський, який тренував старших за мене на два роки пацанів. Коли він поїхав у Харківський спортінтернат, то я потрапив у руки до Валерія Сидорова, наставника Сергія Балтачі. Після того, як його призвали в армію, у мене з’явився третій тренер. У когось один перший тренер, а мене їх відразу троє.
- Ще хтось з вашого двору пробився у великий футбол?
- Так склалося, що мій двір вважався бандитським. Якби не футбол, то я однозначно вляпався б у якусь халепу. Чимало хлопців з нашої компанії закінчили не дуже добре. Футбол фактично врятував мене від цього і я зосередився на школі і тренуваннях.
- Кажуть,ще у дитячі роки ви навчилися відмінно грати головою.
- Коли мені виповнилося 10 років, у моєму рідному Жданові (тепер – Маріуполь) відбувався дитячий турнір. За 5 матчів я відзначився 15 разів і став найкращим бомбардиром. Виходжу отримувати нагороду з рук нашого колишнього футболіста Євгена Саричева. Однак він не просто вручає подарунковий м’яч, а підкидає його собі на голову, тримає і тільки потім віддає мені. Дорогою додому мене не покидала думка – як він це зробив?
- Спробували і собі?
- Поставив м’яч на голову, а він скотився. Раніше набивав головою по 3-4 рази, адже не надавав цьому значення. Після трюку Саричева я сконцентрувався і почав працювати над цим компонентом. В 11 років я набив 46 разів, через рік – 112 разів. Коли виповнилося 16, я набив 700 разів, а ще за рік – 900.
- Це максимальний показник?
- Ні. Після повернення з армії у Донецьку я на спір набив 6123 рази.
- Фантастика!
- Набивав 49 хвилин. Настільки фанатично займався цим, що з часом міг лягати з м’ячем на голові, вставати, виконуватирізні трюки. Після завершення виступів я працював у Миколаєві дитячим тренером. Навчив двох 9-річних вихованців набивати головою по 100 разів. Один з них – Владлен Юрченко, який виріс до рівня збірної України і Байєра, а зараз є ключовим гравцем Зорі.
- У матчах навички гри головою часто використовували?
- Міг спрямувати м’яч в будь-яку ділянку воріт. Відпрацював це до автоматизму. Також навчився високо стрибати — головою черкав баскетбольний щит. Безперечно, це допомагало мені на полі.
- Ваш партнер Віталій Старухін за свідченнями очевидців грав головою найсильніше у країні. Наявність такого маестро поруч була корисною?
- Віталік високо не стрибав, а вибирав позицію. Коли йде передача з флангу, її треба прочитати, оцінити силу удару, напрям польоту. Розрахувати необхідно таким чином, щоб зустрітися з м’ячем у найвищій точці свого стрибка. Віталік усе це вмів. Вперше я побачив Старухіна, коли мені було 14 – я подавав м’ячі на матчі Шахтаря з Нефтчі. Минуло кілька років і я став футболістом провідної команди Донецька, як і ті дядьки, яким я подавав м’ячі. Не забуду нашу першу зустріч зі Старухіним – я називав Віталіка на «ви», хоча він казав, що можна звертатися просто «Віталя». Старухін ще тоді пожартував: «Хто не п’є і не палить – у стартовому складі не грає».Це видатний гравець, який міг дозволити собі за межами поля чимало, однак у грі видавав феєрію. У першому моєму сезоні в Шахтарі Старухін виграв титул найкращого бомбардира Вищої ліги. А я забив 18 голів за дубль – також найкращий показник у команді.
У тому ж 1979-му ви ще встигли дебютувати за основу. І зробили це по-особливому.
- Ми перемогли Зорю із Заваровим у складі 2:1. У другому таймі я вийшов на заміну і забив головою після пасу Миколи Федоренка.
- Прекрасний дебют розпочався з фальстарту.
- Уяви собі — я шокований, намагаюся зібрати думки докупи, а тут позаду Носов кричить: «Виходь!»Вибігаюпередчасно на поле у запарі. Суддямене зупиняє і показує жовту картку – мовляв, дозволу ще не було.
- Раніше ви вже потрапляли на лаву запасних на матчі Вищої ліги?
- Ми приймали московське Динамо у Донецьку на «Локомотиві».Вражень теж залишилося багато. Старухін гукає до масажиста Володимира Ткаченка: «Івановичу, розітри мені вуха». Усі навкруги здивовані, масажист виконує прохання і запитує: «Віталіку, а для чого ми це робимо?» Старухін відповідає: «Щоб я свисток судді почув, коли треба на поле виходити». Ми зайшлися реготом (посміхається).Такі речі розслабляли колектив, створювали необхідний мікроклімат. До речі, Шахтар виграв тоді 2:0.
- А Старухін оформив дубль.
- Якщо один гол забив головою, то інший виявився оригінальним. Віталік рідко штрафні виконував, а тут попросив Соколовського пробити. І як запустив у дальній кут воріт Миколи Гонтаря!
- Про роль Старухіна у роздягальні ми поговорили. Інші старші партнери вам допомагали?
- Віталій Яремченко та Віктор Кондратов підказували. Це стосувалося деталей – навіть які бутси на гру взяти, щоб адаптуватися до погоди чи жорсткого поля, яке було, наприклад, у Ташкенті. Вчився я і на своїх помилках. На збори захопив два костюми:один тренувальний і один на вихід в умовну їдальню. А тренування в нас тричі на день. Кожного разу костюм мокрий. Так всі збори я тренувався у вологому одязі. Наступного разу взяв із собою три тренувальні костюми.
- Душею команди вважався Михайло Соколовський?
- Завжди спокійний, виважений – справжній капітан. Зрештою, в чоловічому колективі всяке трапляється. Пригадую, як грали у баскетбол. Раптом Соколовський бац – Віктора Звягінцева луснув по обличчю. Розтягнули їх миттєво. Той же Звягінцев під час міні-футболу зрубав Віктора Грачова – Носов скомандував достроково закінчувати заняття. Треба було відчувати момент.
- У певний момент до трійки наймолодших у Шахтарі входили ви та Віктор Чанов. Яким був легендарний кіпер на початку свого великого шляху?
- Найбільш незвичний епізод трапився у поєдинку за дубль Шахтаря. Якось у нас не вистачало форвардів: хтось травмувався, хтось пропускав гру. Словом, дефіцит. Тренери не мали інших варіантів і поставили Чанова у поле – тому у нападі з Вітею вийшов я. Чанов був тим воротарем, який «дружив» з ногами, ідеально ними грав. Класно у квадраті діяв, міг хороший пас віддати. Ми згодом не раз зустрічалися з Вітею на полі в протилежних командах, а я навіть забивав йому, коли він захищав ворота Динамо.
- Прийнято вважати, що нинішні футболісти заробляють великі гроші, а у ваші часиспортсмени отримували копійки. Погоджуєтеся?
- Звичайному шахтарю треба 15 років спускатися у забій, щоб отримати житло. Це нормально? А я, молодий хлопець, приходжу з армії і мені дають 2-кімнатну квартиру у центрі Донецька. Втім це тільки одна сторона медалі. Я тоді не задумувався над тим, що на полі залишаю здоров’я. Це вже пізніше згадуєш і аналізуєш. Зараз здоров’я уже не купиш. Та й загалом футбольне життя складне. Якщо ти здоровий, то граєш у складі і всім потрібен. Отримав травму і все – тебе забули, ніхто і не згадає. Знаєш, як кажуть — коли лев сильний, його бояться. Хоча спокус вистачало.
- Яких саме?
- У 1983-му ми виграли Кубок СРСР. У чвертьфіналі зустрічалися з московським Динамо. Програємо 0:1, до кінця хвилин 15. Соколовський заводить нас: «Пацани, давайте зберемося! Останній ривок». І майже одразу сам забиває. Тут Газзаєв підбігає до наших і просить віддати гру. Мовляв, їм по автомобілю обіцяли за вихід у півфінал. Шахтар в підсумку переміг 3:1, а потім здобув Кубок.
- То був другий фінал для вас. А у 1980-му відбувся перший тріумф.
- У фіналі з тбіліським Динамоя вийшов у середині другого тайму. Інстинктивно полетів на подачу з флангу, готовий був замикати. Раптом звідкись випірнув Володя П’яних і вколотив м’яч у дальню «дев’ятку». Таким був вирішальний гол на 84-й хвилині. За перемогу нам дали по 100 рублів, хоч розмір значення не мав. Важливо те, що ми Кубок виграли.
- У тому ж 1980-му Шахтар на виїзді протистояв Зеніту – битва запам’яталасязіткненнями двох донеччан з воротарем Олександром Ткаченком. Ви замінили травмованого Юрія Бондаренка, а згодом самі потребували допомоги. Хто порушував правила?
- Я зіграв лише 18 хвилин.Ткаченко перебив мені м’язи над коліном.Полетів на вихід прямою ногою. Класична гра воротаря – руками спіймав м’яч, а ногу виставив уперед. Чистий пенальті. Щоправда, за таке тоді їх не призначали. Я у гарячці подумав, що гру продовжу. Проте швидко попросив заміну.
- Чи не найбільш пам’ятний епізод вашої кар’єри у Шахтарі – матч Кубка володарів Кубків у 1984-му проти Порту. Не хотіли б переграти той поєдинок?
- Ух, справжня драма. Ми вигравали 2:0, я забив вже на 6-й хвилині, а тоді суддя вигадав цей пенальті. Наші команди глушили всюди. Рефері відверто симпатизував португальцям.
- У другому таймі ви отримали червону картку. По ділу?
- Гравець Порту Фрашку тримає мене за футболку, а я тягну його метрів п’ять за собою. Не витримав, відмахнувся. Ліктем влучив у живіт. Португалецьотримав другу жовту картку, а я пряму червону – ми обидва пішли з поля. У підсумку Шахтар поступився 2:3.
- Матч-відповідь закінчився внічию 1:1.
- У нас були шанси, але на гол Грачова португальці відповіли наприкінці гри.Оскільки зустріч з Порту я пропускав, то на гру чемпіонату з Жальгірісом Носов мене не випустив, адже награвав інший склад. На перерву ми пішли з рахунком 0:1 і на другий тайм янарешті вийшов з лави запасних. Незабаром заробляємо пенальті. Штатний виконавець Соколовський підходить до мене: «Морозе, проб’єш?» Мабуть, відчував щось. Якщо не впевнений – краще не підходити. Я вдарив сильно, без шансів для Юркуса. Потім відзначився ще раз, а ми виграли 4:1.
- До речі, у 1984-му Шахтар поїхав у невеличке німецьке турне, де зіграв з Байєром та Бохумом.
- Хоч ми двічі програли, та мені запам’ятався момент на банкеті. Один з керівників Бохуму підійшов до мене і чистою російською мовою запропонував стати гравцем їхньої команди. Коли мені озвучили розмір зарплати, я повірити не міг. Але про яку Німеччину могла йти мова? Надворі середина 80-их, з нами у делегації представник КДБ – цього було достатньо, щоб припинити мріяти про трансфер у Європу.
- У 1981-му ви потрапили в ЦСКА Олега Базилевича. Як оціните той період?
- У матчі за дубль москвичів відбувся цікавий епізод — захисники намагалися зіграти головою, а я вистрибнув вище і прокинув м’яч собі грудьми. Наставник ЦСКА Валентин Бубукін дивувався: «У тебе що там? Пружина?» Після цього мене запросили відразу в основу. На жаль, з Олегом Петровичем стосунки не склалися.
- Через ігрові моменти?
- Якби ж то. Хлопці у команді грали у карти, я теж. Базилевич хотів, щоб я у всьому зізнався, розповів йому про проблему. А я відмовився.В ЦСКА був непоганий колектив, щоправда, через армійську специфіку кожного сезону склад був іншим – така плинність кадрів не впливала позитивно.
- Ваш вихід за ЦСКА проти мінського Динамозапам’ятався конфліктом. Що не поділили два українці Микола Павлов і Сергій Морозов?
- Я зробив підкат, а Павлов вдарив мене по обличчі. Відповів я також миттєво аналогічним ударом – суддя загасив все червоною карткою. У кабінетах нашу бійку розібрали і нагородили мене матчем дискваліфікації, а Павлова – п’ятьма. А потім, у 1989-му, ми зустрілися в Таврії.
- У Сімферополь вас запрошував не Микола Петрович?
- Мене кликав Анатолій Заяєв. Як виявилося, Павлов – людина злопам’ятна. Просто шукав причину, щоб прибрати мене. Дивувався, чому він не сказав це в обличчя. Почалися всі ці розмови на публіку, що я знизив вимоги до себе.
- Ви начебто непогано забивали.
- У стартових 7 турах відзначився 4 разиі був основнимголеадоромТаврії на той момент. Не претендую на істину, але думку про Павлова залишу при собі.
- Наприкінці 80-х ви часто змінювали команди і ще до Таврії спробували закріпитися у Металісті. Чому так і не зіграли за основу харків'ян?
- На зборах травмував спину. Впав на коліно воротарю – два хребці зламав. Якби відбулося зміщення, то все могло закінчитися інвалідним візком. Я вистрибував перед воротарем, він впав першим, а я на нього – з висоти точно на його ногу. Біль відчув такий, ніби хтось шило запхав у спину. Травмовані люди нікому не потрібні, тому шансів у Харкові я не мав. Трудову книжку віддали мені за дві години.
- Після важкої травми ви швидко повернулися і вразили результативністю у Запоріжжі. Вас зарано списали?
- Місяць я пролежав на жорсткій поверхні, але повернувся і у першому та єдиному сезоні за Металург став найкращим бомбардиром – забив 18 голів. Проте тренуватися в Олександра Томаха було важко. Під час кросів я завжди біг останнім – відчував, що організм ще не готовий. Хоча дебютував вже у першому турі з Ростовом.
- Не готувалися?
- Домовився з Томахом, що вийду з лави запасних. На установці тренер називає склад – і я у старті. Дивлюся на нього здивовано, а він погляд відводить. Ну нічого, вийшов і відкрив рахунок. У перерві попросив заміну.
- У 22-му турі ви провели епічний двобій з Даугавою. На хет-трик Євгена Мілевського відповіли покером і принесли Металургу перемогу 4:3. Щоправда, результат анулювали – суддя начебто призначив два помилкові пенальті. Дуже цікаво почути, як було насправді.
- Рижани не реалізували пенальті наприкінці гри – рахунком став би нічийним 4:4. Ніколи раніше не чув, щоб матчі перегравали – то був унікальний випадок. Не знаю, чому так у Москві вирішили. Пенальті були чистими. Спочатку мене збили, а потім, здається, Пашу Касанова. Прикро, що результат анулювали. У повторному поєдинку Даугаву ми не перемогли – завершили 1:1.
- Ваші прекрасні виступи у Запоріжжі помітили у сусідньому Дніпрі. Ви не грали в офіційних матчах, але тренувалися з командою?
- Я отримав запрошення від Євгена Кучеревського. Однак певні сімейні моменти змусили мене відмовитися від переїзду. То були дрібні побутові аспекти, пов’язані з гуртожитком і моїм рідним братом. Залишати Металург я не мав змоги, тому Євген Мефодійович пішов на зустріч і гравцем Дніпра я не став.
- У середині 80-их невеличкий період ви провели у Вінниці.
- Парадоксальна ситуація. У Запоріжжі я був одним з тих, хто боровся проти Томаха. Тренера прибрали, а пізніше з команди пішов і я. Минув час і Олександр Олександрович запросив мене у вінницьку Ниву. Зізнаюся, я вчинив неправильно, а Томах повів себе як розумна людина. Футболіст повинен у футбол грати, а не інтриги плести.
- Нестабільний етап з постійними змінами команд переривається у Миколаєві. За місцевий Суднобудівник ви провели три сезони і, зрештою, осіли там. Чим підкорило вас це місто?
- Я одружився тут, отримав квартиру і автомобіль. Миколаїв схожий на мій рідний Маріуполь. У великих містах я втомлювався сильно – пропонували варіанти у Києві та Москві. Але я проїхався на метро в один кінець і ніби на двох тренуваннях побував. Гнітять мене ці великі міста, а в Миколаєві почуваюся комфортно.
- На початку 90-их ви поїхали в Угорщину. Корисний досвід?
- Як мінімум, я побачив, що означає виконання контракту. І в МТК, і в Сомбатхеївідчував себе затишно. Та й дебютував за будапештський клуб успішно. Вийшов на заміну проти Ференцвароша, коли МТК програвав 0:1. Ми зрівняли, а на 87-й хвилині я головою приніс перемогу новій команді. Це був історичний тріумф – МТК не вигравав у Ференцвароша на виїзді протягом 33 років. Востаннє таке траплялося ще до мого народження.
- Ще один ваш закордонний вояж – поїздка в Естонію. Теж було пізнавально?
- Я отримував задоволення від життя і це найважливіше. Тим більше, якщо тобі добряче за 30. Чемпіонат в Естоніївідверто слабкий і я, вже ветеран, став найкращим бомбардиром ліги.
- Коли ви попрощалися з кар’єрою футболіста, то отримали черговий цікавий виклик і працювали лайнсменом.
- Насправді я пішов у арбітраж через безвихідь. То був далеко не найщасливіший етап мого життя, хоча цікавий і насичений. З однієї сторони постійний тиск і крики з трибун. З іншого боку – цікаві знайомства з хорошими людьми. Зараз можу порівняти ці дві сфери і вважаю, що не кожен зможе суддею стати. Це реально непроста робота. Втім я радий, що вона була у моєму житті.
