Андрей Пятов: "Бывают такие игры, когда все залетает"

Протягом своєї футбольної кар’єри голкіпер "Шахтаря" роздав стільки інтерв’ю, що, здається, з ним переговорено вже всі теми. Аж ні! Сьогодні Андрій П'ятов відкрився з нового боку.

Читайте інтерв'ю голкіпера №1 збірної України у digital-журналі "Шахтар".

– Андрію, ти футболіст, який користується популярністю серед журналістів. Слава не розбалувала?
– Яка слава? (Сміється). Не той у мене вік! Тим більше коли маєш родину, трьох дітей плюс така обстановка в країні. Не про славу думаєш, а про близьких і про рідний клуб.

– Кажеш "не той вік". Отже, все-таки колись був такий момент?
– Ну як сказати... Міг розслабитися. Але це не свідчить про те, що я зловив зіркову хворобу. Просто вимоги до себе знижував. Містер це знає, тому тепер у потрібний момент він міцним слівцем змушує мене прокинутися і працювати на повну котушку.

– Як ти переключаєшся після матчів?
– Маю трьох чудових доньок, які не дають нудьгувати. Повірте, коли додому приходиш, відволікаєшся і набираєшся позитивних емоцій. Відпочиваю саме в сім’ї, на щось інше просто сил не вистачає. Але, коли приїжджає теща і сидить із дітьми, ми з Юлею із задоволенням ходимо в кіно.

– Няні немає?
– Була, та через ситуацію в країні вона переїхала. У принципі, Юля і сама порається. Але я хочу, щоб у неї був час і на себе: на тренування сходити, до салону.

– Андрій Пятов – тато...
– М’який! (Сміється). Через це в нас із дружиною трапляються розбіжності. Я рідше буваю вдома, переважно Юля виховує дітей. Батогом і пряником – як і потрібно. Вона в мене чудова людина, знає, як правильно. Іноді жорстка, іноді м’яка.

– У тебе "татусеві доньки"?
– Так! У мене навіть плакат такий висить – "Пятова доньки"! Торік на дні народження Ракицького презентували. А взагалі, це дуже цікаво – спостерігати, як ростуть діти. Узяти мою старшу Дашу: серйозна, з бойовим характером, ставить мету і намагається її досягти, а якщо не домагається – дуже переймається. Середня, Мілана, дуже м’яка, принцеса, поплакати – миле діло, любить сукні. Здавалося б, одна і та ж сім’я, а діти різні. Якою буде Майя, ніхто не знає. Поки що її тільки мама цікавить, але тата вже впізнає.

– Хлопчика плануєте?
– Поки що зупинимося на трьох дітях. Піднімемо молодшу дочку Майю і будемо займатися вже Юлею, щоб вона в чомусь могла себе знайти.

– Дружина Ярослава Ракицького нещодавно записала пісню про Донецьк і зняла кліп. Чи твоя Юлія не планує себе спробувати в чомусь такому?
– Я сам дуже б цього хотів. У неї є великий потенціал. І характер відповідний. Але зараз уся увага спрямована на дітей. Плюс ситуація в країні... Сподіваюся, в недалекому майбутньому все налагодиться, і Юля себе знайде. А все, що залежатиме від мене, я для неї зроблю.

– Слава Шевчук розповідав: коли він забив м’яч, донька підбігла до телевізора і почала його цілувати. А як твої дочки реагують на тата на екрані?
– Вони до кінця ще не розуміють роботу, спорт... Тому іноді видають кумедні речі. Наприклад, Даша заявляє: "Ми тебе дивилися. Ти такий зелений був – коник". Узагалі, для воротаря, та й для будь-якої людини, важливо, щоб у родині все було добре. Навіть тренер, якщо знає, що в тебе якісь особисті проблеми, входить у положення і може не поставити тебе на матч. Якщо людина не в змозі думати про гру, вона просто не зможе допомогти команді.

– Ти сам також відчуваєш: сьогодні можу вийти, а в інший день – ну зовсім ніяк?
– Не буває такого, щоб футболіст завжди виходив на поле в одному і тому ж стані. Так, трапляється розслабленість. Але для неї завжди є причина... У моєму випадку спочатку в Полтаві Сергій Долганський перед грою питав, як я почуваюся. Тепер Томіслав Рогич обов’язково контролює. Якщо кажеш: "Якась розслабленість", то на розминці виконуєш більше роботи, інтенсивніше. Щоб пропотіти і позбутися цього стану. Якщо ж у тебе, навпаки, зарядженість, потрібно її зберегти, не виплеснувши заздалегідь. Тоді спокійно розминатися, зберігаючи впевненість. Це дрібниці, але вони дуже важливі. Їх ніхто не бачить. Такі деталі знають лише тренери та гравці.

– У пропущених м’ячах передусім уболівальники винуватять воротарів.
– Така в нас позиція! Кожен обирає свій шлях. Усі люблять забивати, ловити – ніхто. До речі, Любош Міхел розповідав: якось в УЄФА або ФІФА було внесено пропозицію розширити ворота, адже людям подобається бачити голи. А якщо 0:0, нібито не той ефект... Я тоді відповів: "Бачиш, а про воротарів ніхто не думає, так?" Може, голкіпер у грі дотягнувся кінчиками пальців, перевів м’яч у штангу, виручив команду, яка зламала хід матчу і перемогла! А розширте ворота – що буде? Та нічого. Нам не звикати.

– Плюс воротарів часто обливають водою, закидають запальничками. Та чим завгодно!
– Було таке, коли у Франції грали з "Марселем". У моєму штрафному можна було назбирати штук із 40 запальничок! Дуже яскраві та агресивні вболівальники. Так, зараз є і камери, і судді. Але ти в цей момент перебуваєш у грі. Тому повинен від цього відключатися.

– А фаєри біля тебе падали?
– Бувало. Не в безпосередній близькості, з небезпекою для мене, але неподалік. Це емоції! Що поробиш? Є провокатори.

– У спину голкіперам фани суперників кричать мати й образливі речі...
– Я взагалі відключаюся від цього. Люди різні. Був випадок роки зо три тому. Ми зустрічалися на виїзді з "Дніпром", у якого, я вважаю, одні з найкращих уболівальників в Україні. Через п’ять днів після матчу нам належало грати на тому ж полі в складі збірної. І в мене почали щось кидати, нецензурно обзивати... Мене це обурило. Зрозуміло, так, я супротивник. Але навіщо ображати людину, коли через п’ять днів ти кричатимеш зовсім інше – вже на підтримку? Я нікому нічого поганого не роблю – вболівайте за команду. Та навіщо ображати?

– Ніколи не виникало бажання відповісти?
– Ні, я не така людина.

– Містер під час гри сварить?
– О, це всім чути! Хоча швидше не сварить, а підказує, якщо робиш щось неправильно. Неправильно віддав передачу або вибив. Ти розумієш, що винен. І далі намагаєшся все виконувати правильно.

– Під час гри ти також "вишколюєш" команду по повній програмі.
– Намагаємося. (Сміється). Добре, Сашко Кучер допомагає! Потрібно підказувати. Буває, люди заграються, розслабляються. Це робочі моменти, ми знаходимо спільну мову. Тим більше що на теоретичних заняттях ми дивимося повтори. Наприклад, сидимо зі Славою Шевчуком, бачимо цей момент і один одному говоримо, хто та як міг діяти.

– "Шахтар" часто перепасовується через воротаря. Якось зовсім небезпечно і близько до воріт...
– Так. Подивіться на гру "Барселони" чи "Баварії" – Ноєр як останній захисник. У цьому і полягає сенс. Така тактика гри: витягнути гравців суперника, щоб далі звільнити простір.

– Та все якось дуже "на межі".
– Це збоку так здається. Помилки, звичайно, стаються. Але, коли ти впевнений у собі і в хлопцях, нічого страшного в цьому немає. Головне – спокій.

– Були випадки, коли гравці "Шахтаря" забивали у власні ворота. Як ти реагуєш на такі моменти?
– Таке трапляється, ніхто від цього не застрахований. Не спеціально ж вони б’ють по своїх воротах!

– Умієш надавати першу медичну допомогу? Пам’ятаєш, як Джаба Канкава врятував Гусєва?
– У нас у школі були уроки ДПЮ (допризовна підготовка юнаків), на яких ми в тому числі вчилися надавати першу допомогу. Теоретично можу, але самі розумієте, що в такий момент можна впасти в ступор. Ніхто не знає, як поведеться в критичній ситуації. А Джаба зреагував, молодець. Упевнений, там на полі інші хлопці теж могли допомогти. Але розгубилися.

– Андрію, ти говорив про Шовковського. Теж любиш читати?
– Раніше не любив. Зараз потроху читаю. Дружина змушує, книги купує. Намагається підібрати те, що мене зацікавить. Усе залежить від людини. Взяти того ж Тараса Степаненка – дивлюся, він ковтає світову класику, автобіографії! Молодець!

– Якщо не книги, що, крім футболу, може тебе захопити?
– Люблю наукові програми. Є такий серіал з Морганом Фріменом про чорні діри, його можна знайти в Інтернеті. Зараз із задоволенням дивлюся. Пізнавальний, мені таке подобається.

– Ти дуже часто знімаєшся в роликах... Зовсім нещодавно знову став частиною рекламної кампанії Pepsi.
– Я цього так не люблю, повірте! Мене і на телевізійні програми запрошують, але мені не подобається світитися. Дружина змушує, але я, як правило, все одно відмовляюся. Хоча, якщо це соціальна реклама, в якій задіяний клуб, то так, я із задоволенням знімаюся. Наприклад, у роликах, орієнтованих на допомогу дітям.

– Крім благодійних акцій, в яких бере участь команда, ти особисто над кимось шефствуєш?
– У Донецьку з дружиною опікали дитячий будинок. Допомагали, їздили часом часто, потім рідше, тому що хтось взявся його спонсорувати. Потім Тарас Степаненко знайшов іще один дитбудинок – ми почали надавати допомогу ліками, збирали іграшки і все це відвозили.

– Взагалі часто люди на вулицях до тебе звертаються по допомогу?
– Часто. У людей у наш час дуже багато проблем, держава не всіх може підтримати. Я намагаюся надати допомогу, але розумію, що всім допомогти неможливо.

– Чи коли-небудь стикався із серйозним обманом або авантюрою?
– Була одна авантюра. Давно. Купував квартиру в Полтаві – і зрештою залишився без грошей і без квартири. Начебто все перевірялося, через нотаріуса оформлювалося... Обвели мене красиво, та це урок на все життя. Я людина довірлива, хочу зробити людям добро, а дехто цим користується.

– Вважається, що воротарі – особливий сорт людей, вони трохи "пофігісти". Чи це правда?
– Як сказати... Говорять і те, що вони трохи "божевільні"! (Посміхається). Багато що кажуть. Хтось свого часу виокремив так звану воротарську касту. Насправді голкіпери – різні. Все залежить від людини.

– Тобто ти себе "пофігістом" не вважаєш. А як тоді справляєшся із ситуацією, коли забивають м’яч у твої ворота. Особливо якщо не один. Треба ж відключитися і продовжувати!
– Трапляються ігри, коли залітає все. До того ж сам можеш помилятися. У такі моменти хочеться зняти рукавички і піти, але ти нікуди не подінешся – поєдинок триває, на тебе дивляться. Треба пережити це, дограти до кінця. А потім сісти і розібрати матч із тренером. Після цього стане легше. За два дні негативні емоції підуть, а наступний вдалий поєдинок перекриє попередній, і ти будеш відчувати емоційний підйом. Падати – легше, підніматися – складніше. Це закон життя. Опускати руки не можна за жодних обставин.