"Ввімкнув фінал з Металістом і сказав: "Я міг тут грати". Легенда Зорі про хет-трик п’яному воротарю і роль кольорів для Львова
Де б не грав Олександр Малишенко, він всюди справно виконував свою безпосередню роботу. Стабільно забивав у будь-якій команді, у будь-якому віці, і в будь-якому чемпіонаті. Не дивно, що дотепер Олександр Вікторович залишається найкращим бомбардиром за всю історію Зорі. Футболіст неймовірного таланту з феноменальним гольовим чуттям і результативністю. Надзвичайно вольовий, працьовитий і добродушний. Людина-гол, улюбленець луганських трибун. Своєю грою він зачаровував у Сімферополі, Львові та Харкові. Приходив у нову команду, не потребував зайвої адаптації і безперебійно записував своє прізвище на табло.
Спогадів у Малишенка ще більше, ніж голів. Починаємо говорити у той час, коли за вікном світить сонце, а завершуємо розмову незадовго до опівночі. Як йому вдалося забити 5 голів в одному матчі? Що завадило прийняти пропозицію Спартака? Чим вражав юний Заваров? Яка причина невдач Олега Базилевича у Зорі? Що зламало командний дух Таврії у Вищій лізі? Чому у Львові не сприймали СКА Карпати? Про все це і набагато більше Олександр Вікторович розповів у щирому інтерв’ю.
- Коли ми з вами спілкувалися напередодні, ви вразили знаннями про український футбол. Стежите навіть за Першою лігою?
- Безперечно! Де б я не жив, завжди залишатимуся українцем і слідкуватиму за нашим футболом. Відстежую УПЛ та Першу лігу, радію за національну збірну.
- Раніше ви сильно критикували Зорю. Однак протягом останніх років ваша рідна команда не перестає тішити і дивувати результатами.
- Мені сподобалася робота Віктора Скрипника у цьому сезоні. І він, і його хлопці — справжні молодці. Зоря — це бренд для Луганська. Прикро, що вона не грає у рідному місті. Місцеві мешканці переживають і вболівають на відстані і мріють про те, що одного дня команда повернеться додому.
- З футболом ви зараз не пов'язані. Кажуть, раніше працювали на ринку?
- Маємо з дружиною невеличкий бізнес. Більше уваги цій діяльності присвячувала вона, однак мені теж доводилося стояти за прилавком. Люди впізнавали, розпитували… А що вдієш? Життя після футболу не завжди просте — кому ми потрібні? А гроші мають здатність закінчуватися. Тому я не цурався нової роботи і змінив кілька спеціальностей.
- У той час, коли ви почали займатися футболом, про повноцінні фінансові заробітки говорити було складно. Батьки не намагалися направити вас в іншу сферу?
- Тато працював слюсарем-сантехніком, мама — у їдальні. Один з перших спогадів у житті якраз пов'язаний з футболом. Мені 5, на день народження подарували іграшковий катер, хлібну машину і м'яч. Саме останній подарунок став моєю любов’ю з першого погляду. Я зранку до ночі копав цим м’ячем у залізні ворота — сусідам можна було тільки поспівчувати. А через два роки я пішов у спортшколу.
- Коли Зоря стала чемпіоном СРСР, вам було 12. Зберегли у пам'яті епізоди однієї з найбільш сенсаційних подій в історії радянського футболу?
- Та я м'ячі подавав разом із Сергієм Журавльовим, який потім у Динамо виступав! У золотому матчі з Торпедо у перерві на поле вийшов, з пацанами пасувався. Ніколи не забуду щасливі обличчя людей – під час святкування я ледве у роздягальню Зорі не потрапив. То було неймовірне свято! Коли понад 40 тисяч вболівальників залишили стадіон, то по дорозі трамваї зупиняли, запалювали факели з газет. Місто святкувало гучно!
- Хто був вашим улюбленим футболістом із Зорі-1972?
- Я слідкував за нападниками, тому дуже любив Володимира Онищенка. Чимало забивав Юрій Єлісєєв, який теж мені імпонував. Той же Юрій Васєнін міг по флангу 90 хвилин без упину бігати. А Олександр Ткаченко? Який у нас сильний воротар грав. Не можу не згадати Куксова і Кузнєцова – провідних виконавців команди Германа Зоніна.
- Минає 5 років і ви потрапляєте у колектив до цих легенд.
- Із спортінтернату в Зорю мене запросили у 10-му класі. Разом зі мною взяли також Ігоря Гамулу, Юру Іванова, Олександра Дорофєєва і Сергія Найденка. На той час Зорю тренував Йожеф Сабо, який взяв нас на збори. Пригадую, як вийшов на поле, подивився на старших партнерів і подумав: "Як же правильно до них звертатися? Дядя, чи що?"
- У наступному сезоні Сабо змінив Юрій Захаров, який наполегливо довіряв молоді. Новий тренер чи не найбільше долучився до становлення зірки Олександра Заварова.
- У 1978-му ми отримували більше ігрової практики. Коли тобі 18, а ти вже граєш у Вищій лізі — це дуже мотивує. Щодо Заварова, то він з дитинства виглядав феноменально. Міг кількох суперників обіграти на метрі квадратному. Захисники ганяються, метушаться, та Сашка спіймати не можуть.
- Ще більше довіри ви отримуєте у 1980-му, коли Зорю очолює ваш перший тренер Вадим Добіжа. Незвична ситуація?
- Я знаю цього тренера з 7 років. Це ж Добіжа обрав мене у свою групу з-поміж десятків інших хлопчаків. А тут таке стається – він приймає Зорю. Добіжа сильно допоміг мені у житті. Це людина, яку я завжди підтримуватиму, адже його вплив на мою кар'єру складно переоцінити. Вадим Дмитрович – як другий батько для мене.
- Ви з юних років знали двох чудових футболістів з протилежними характерами: Ігоря Гамулу та Василя Євсєєва. Великі таланти?
- З Ігорем я кілька років жив у кімнаті. Нереальний жартівник, який постійно усіх веселив. Міг просто посеред уроку відпроситися у викладача і піти гуляти. Василь — душевний хлопець, смерть якого я важко переживав. Дотепер не можу зрозуміти, що трапилося. Євсєєв говорив небагато, зате на полі віддавав всього себе. Пригадую, як він проти Жальгіріса зіграв і нейтралізував височенних Латожу і Каспарявічуса. Після матчу хтось із литовців скаржився: «Я так сильно вдарився об ногу Євсєєва, що дотепер боліти не перестає».
- Одним з найстарших гравців тієї команди був Юрій Рабочий. Подейкують, з ним трапилася кумедна історія – команда забула свого футболіста у Москві.
- (посміхається) Рабочий — мій сусід, прекрасна людина, перший тренер Микити Каменюки. На жаль, зараз у Юрія Петровича серйозні проблеми з ногами, йому складно пересуватися. Щодо його «втрати» у Москві, то таке складно забути. Зоря літала по всьому Союзі і в аеропортах ми проводили безліч часу. Пересадки на дальні виїзди відбувалися у Домодєдово чи Внуково із запасом у 5-6 годин. Перекусили, відпочили, почитали… Чим себе ще зайняти? Петрович вирішив прилягти. Аеропорт же великий, скільки завгодно можна по радіо повідомляти. Так і на рейс не потрапив.
- Як вдалося відшукати його?
- Рабочий сів на потяг. І не біда що грошей не мав — він розповів про свій форс-мажор і про все домовився. До речі, пригадав ще одну історію про Петровича. Традиційно в номері на виїздах я жив з Юрою Івановим. Матч із Запоріжжям він пропускав, тому мене поселили в кімнаті з Рабочим. Розбудив він мене о 06:30. Дивлюся на годинник і повірити не можу. Тут Петрович починає голитися, потім зуби чистити, а тоді газету читати. Складно я переживав таке сусідство з ранньою пташкою. Така звичка в Рабочого дотепер — рано прокидається і вітає мене з днем народження першим.
- Крім далеких подорожей по СРСР, ви мандрували і в екзотичні місця. Одна з таких – вояж наприкінці 1980-го у Лаос. Чим вас вразила ця країна?
- Спекою і ящірками, які бігали по стінах у кімнатах, де ми жили. А ще запам’ятався вчинок нашого гравця Ігоря Теннака, який приїхав до нас із Чернігова. Ігор – справжній здоровань, під два метри зростом. В боротьбі з невисоким суперником Теннак поставив ногу і разом з м’ячем виніс за поле лаосця. Збоку це виглядало моторошно. А тут ще й на трибунах не лише тисяч 20 вболівальників, а й партійне керівництво і наш консул.
- Заявка на міжнародний скандал?
- Той хлопчина полетів на бігові доріжки… Усі завмерли: ми, трибуни і навіть суддя. Не розгубився тільки Теннак. Підійшов до лаосця, взяв його на руки і підвів очі на трибуну з керівництвом. Після кількох секунд тиші ложа з чиновниками зірвалася на ноги і почала аплодувати. А слідом за нею увесь стадіон! Консул після гри зайшов у роздягальню і не міг підібрати слів, звертаючись до Ігоря: «Ти молодець! Це щось надзвичайне!»
- Незабаром після цієї поїздки ви стаєте футболістом вищолігової Таврії та зі старту виграєте звання найкращого бомбардира команди.
- То був унікальний сезон! З Луганська запросили мене та Віктора Галустова. Забити 11 голів у Вищій лізі, коли тобі 21 рік — непогане досягнення. Найбільше я запам'ятав домашню гру з мінським Динамо — газету про той поєдинок дотепер зберігаю на горищі. На перерву ми пішли при 0:2, а в другому таймі я оформив дубль. А суперник то потужний: Головня, Пудишев, Боровський, Гуринович. На останній хвилині я міг забивати переможний гол, та в останній момент захисник постелився у підкаті.
- Той сезон виявився єдиним вищоліговим для Таврії. Чому не закріпилися в еліті?
- У середині чемпіонату ми йшли на 7-й сходинці. Проте в заключних 11-ти турах програли 10 разів. Зараз аналізую минуле і згадую ситуацію, яка нас зламала. У червні того року кілька наших футболістів потрапили у смертельну ДТП. Безболісно пережити це колектив не зміг.
- Один з учасників аварії Олександр Бережний розповідав, що її наслідки відчуває дотепер.
- На щастя, Сашко вижив, а от Сергій Тунік та Віктор Корольов — ні. Через місяць після трагедії ми грали у Москві зі Спартаком. Нас «винесли» 1:6, а єдиний гол Ринату Дасаєву забив я. Ми не були такими слабкими. Та й умови мали прекрасні – грошей вдосталь, зарплата хороша, а ще премії і доплати. Лише виходь на поле і грай.
- Про тренера Таврії Анатолія Полосіна розповідають вражаючі історії: підйом о 7:30, постійні кроси, пекельна розминка, робота без м'яча. Нестерпно?
- Ой, навантаження надзвичайні. Хлопці попереджували: «Важко тільки спочатку, далі розкочегаримося». Мовляв, з такими методами виграли Першу лігу, от і у «вишці» не загубимося. Проте у новому сезоні Анатолій Федорович додав жорсткості і навіть місцеві хлопці не витримували.
- Вразите описом будь-якої вправи?
- Елементарно. Нам вішали на пояс шматки заліза і примушували бігти з ними крос по Артеку. М’яко кажучи, це непросто. Коли ми забігали у кущі, то знімали ці «болванки» і жбурляли подалі. Полосін здогадався про наші хитрощі і примусив збирати те, що ми повикидали. Я у своїй кар'єрі багато бачив, у Лемешка грав, але таких навантажень, як у Таврії — не було ніде. До речі, 65-річний Полосін часто працював з нами і витримував темп.
- Чому після сезону в Криму ви повернулися у Зорю?
- У 1982-му команду очолив Анатолій Коньков, який у попередньому сезоні ще проти нас на поле у складі Динамо виходив. Я вирішив, що краще вдома грати у тій же Першій лізі. Анатолій Дмитрович спочатку просто переконував, а потім пригрозив проблемами. У підсумку на мене в спорткомітет доповідну написали. На щастя, мене вдалося виправдати і довести, що я не ворог народу. Оформили на завод, взяли на поруки і дискваліфікації вдалося уникнути.
- Якщо Коньков вирушив з Києва у Сімферополь, то кількома роками раніше у зворотному напрямку поїхав талановитий воротар Віктор Юрковський. Після Динамо він повернувся у Таврію, де закінчив кар'єру. Що про нього пам’ятаєте ви?
- Вітя — феноменальна людина і прекрасний воротар. Прикро, що у 40 його не стало. Завжди підбадьорював після поразок, випромінював позитив. Схожий на кіпера Зорі Олександра Ткаченка веселою вдачею. На тренуваннях Юрковський міг притравити. Коли граєш поруч з такими людьми, то відчуваєш справжнє щастя. Пригадую, як у 1983-му моя Зоря вдома на 80-й хвилині «горить» Таврії 0:3. Підходжу до Віті і прошу: «Ну дай хоч один гол забити». Ніяк! Проте ми не програли: на останніх хвилинах двічі відзначився Колесніков і ще раз Гамула — 3:3!
- Фантастика!
- Ще не все. Той же Колесніков на 89-й забиває четвертий, втім суддя запалює прапорець — офсайд. Уяви собі, що робили ті вболівальники, які встигли при 0:3 залишити стадіон. Полетіли назад, а як інакше?
- Люди, які бачили вашу гру переконують — ви мали особливе гольове чуття. Звідки це у вас?
- Мені складно пояснити. Можу навести приклад форвардів Карпат Григорія Батича і Степана Юрчишина. От вони справді володіли таким чуттям. Я ж просто інколи міг розрахувати політ м’яча. Розумів, у яку мить м’яч може потрапити до мене. Бувало, що передбачав відскік або орієнтувався за вітром. Мав внутрішнє чуття «треба». Воротар відбиває, два мої опікуни стоять, а я вже біжу і добиваю. Напевно, кожен має таке відчуття і не лише у футболі. Це як у приказці про падіння і підстелену солому.
- Майже 20 сезонів за Зорю провів легендарний воротар Олександр Ткаченко. Пригадуєте, чому він почав виконувати пенальті?
- Куксов не забив, я також схибив. Тоді Миколайович каже: «Хлопці, невже вам так важко з 11-ти метрів відправити м’яч у сітку? Давайте я пробиватиму». Вперше Ткаченко підійшов до позначки в матчі, коли ми впевнено вели у рахунку. І після цього пішло-поїхало. У нього удар був сильним, з підйому – жодних шансів парирувати. Зупинився наш воротар після промаху у 1983-му, коли не забив у ворота кіровського Динамо.
- Це той матч, у якому ви відзначилися 5 разів?
- Так. Усе починалось чудово. На 4-й хвилині заробляємо право на пенальті. Однак удар Ткаченка воротар відбиває і миттєво розпочинає атаку. На щастя, ми відбилися, але не на довго. Через кілька хвилин Олександр Козловських відкриває рахунок – шок… Ми зібралися і незабаром зрівняли. Ті 5 голів мені Бог допоміг забити. Коли ми програвали 0:1, я вийшов на порожні ворота і не пошкодував передачі для Юри Бобкова. Відпасував йому, а він м’яч відправив у сітку.
- А далі була феєрія?
- Хет-трик я оформив до перерви. Двічі рикошет допоміг. Складалося враження, що кожен мій удар перетворюється на гол. Останній м’яч теж був незвичним. Біжимо з Куксовим на одного воротаря, кричу йому: «Бий!» А він котить м’яч мені на хід. Я стелюся у підкаті і з кута відправляю м’яч у ворота.
- Матч першого кола з кіровцями теж був особливим. Куксов відкрив рахунок на перших секундах. Кажуть, тренер суперника навіть не зрозумів, що трапилося.
- Толік забив з центра поля. У Кірові поле короткувате було, довжина специфічна. Господарі розіграли м’яч у центрі, ми з Бобковим кинулися в пресинг, динамівці м’яч втратили, а Куксов зарядив по воротах. Їхній тренер Борис Яковлєв на лавку не встиг сісти і тільки прикурював. Піднімає голову і питає: «Що? Не розіграли ще м’яч?»
- Ще унікальніша історія з вашою участю трапилася за рік до цього. Зоря вдома розтрощила Зірку із Джизаку 7:0, а ви забили тричі за 5 хвилин.
- При рахунку 3:0 гості провели заміну воротаря. Колишній кіпер Пахтакора Володимир Філатов тільки-но вийшов, а на полі усі почали шепотітися: «Дивний він якийсь. Курнув чи п’яний».
- Ви повірили?
- Спочатку ні. Але коли м’ячі почали залітати в сітку з інтервалом у дві хвилини, то зрозумів, що тут щось не те. Як було насправді – не знає ніхто. Одні переконували, що Філатов перед грою з нашим адміністратором випив чогось. Мовляв, вони зналися раніше. Інші казали, що це вплив якоїсь особливої речовини. А сонце світить, спекотно, тому його і розібрало. До речі, в другому колі Філатов знову проти нас вийшов, щоправда, у старті Зірки. Знаєш, як ми зіграли? Влетіли 0:5, а їхній воротар витягнув усе, що можна.
- У 1982-му Володимир Сальков викликав вас до олімпійської збірної СРСР разом із Єлінскасом, Гоцмановим, Хлусом та Черенковим. Солідна компанія?
- У Харкові на «Металісті» ми поляків 2:1 перемогли, а потім ще в Краснодарі з місцевою Кубанню грали. У компанії цих зірок почувався незвично, а до Черенкова говорив на «ви». Володя Сочнов зі Спартака почав розпитувати, з якої я команди. Коли почув, що із Зорі, то тут же випалив: «О, то це нам завжди в приклад Бєсков ставить вашу Зорю». У середині 60-их Костянтин Іванович тренував Зорю, єдину немосковську команду у своєму житті. І , як виявилося, був вражений бійцівськими якостями і характером тодішніх гравців.
- Ви стабільно забивали, викликалися у збірну, втім Луганськ залишали неохоче. Від яких пропозицій довелося відмовитися?
- У1979-му в московське Торпедо кликав Валентин Козьмич Іванов. Я відмовився, а Сашко Полукаров поїхав туди і став легендою клубу. Коли грав за Таврію, то забив двічі торпедівцям, які боролися за бронзу. Щоправда, один гол суддя не зарахував, а ми закінчили 1:1. У 1983-му я знову зустрівся з Івановим і його Торпедо. Цього разу у складі Зорі на зборах. І знову забив.
- Валентин Козьмич більше не запрошував?
- Після гри до мене підійшов начальник команди: «Іванов тебе чекатиме у Москві на розмову. Але пам’ятай – він двічі нікому не пропонує. Ти перший такий». Переконував мене і Полукаров. Врешті-решт приїхав я у Москву, зустрівся з Івановим, написав заяву. Повернувся додому, а там в обком кличуть.
- Пояснювали їм, що хочете грати у вищоліговому Торпедо?
- Скажу відверто – в Луганську запропонували автомобіль, нову «шістку», я зважив усе і залишився в Зорі.
- Жалкуєте?
- Розумієш, людина передусім думає про матеріальні блага. А зараз, коли мені 60, я шкодую про одне – як же мало я грав у Вищій лізі. У тому ж 1983-му я забив 20 голів, відзначався у кожному другому матчі. Проте це інший рівень, Перша ліга. «Вишка» — зовсім інша справа. Той же Бєсков кликав у Спартак. Але тоді я злякався. Виходити на 10 хвилин замість Черенкова і Родіонова? Краще в Луганську стабільно грати і забивати.
- Розповіли про свої сумніви Бєскову?
- Так і сказав: «Боюся у Спартак переходити». Зараз вважаю, що зробив дурницю. Хоча б спробувати треба було.
- Українські команди не кликали?
- Були варіанти з Чорноморцем. Ще конкретніша пропозиція надійшла з Дніпра від Ємця і Жиздика. Я їм на зборах забив, і вони викликали мене на розмову. Я знову необачно відмовляв: «Куди мені тягатися з Протасовим, Лютим і Шаховим?»
- У 1984-му Зорю очолив Олег Базилевич. У видатного тренера все пішло шкереберть зі старту – 1 перемога у 16-ти турах. В чому справа?
- Це дуже сумна історія. По-перше, ми виявилися не готовими до шалених навантажень. Думали, що по ходу сезону буде легше. Але ж ні – вперше виграли у 8-му турі. Зоря завжди багато забивала, хоча й немало пропускала. А у тому сезоні ще й результативність впала. Я не міг порозумітися з Олегом Петровичем, який наказував відпрацьовувати в обороні. Наслідком внутрішньокомандних проблем і непорозумінь став виліт Зорі у Другу лігу.
- У новому сезоні на дні ви провели кілька матчів і поїхали до Львова у СКА Карпати.
- Ой, Львів – це взагалі… Стадіон «Дружба» — один з найкращих, де мені доводилося грати. У Львові я провів два сезони, однак і зараз пам’ятаю кожного партнера. Чудовий воротар Ельхан Расулов, захисники Пасічник, Сіверін, Буняк, Гамалій, Тищенко, гравці групи атаки Рафальчук, Кухлевський, Дубровний, Кулішевич, Бандура, Шквирін. Золота команда!
- Усі в один голос кажуть, що найбільшим талантом володів В’ячеслав Лендел.
- Унікум! Дані від природи надзвичайні. Йому б потрапити до хорошого тренера – він розкрився б ще більше. Як на мене, йому підходила спартаківська манера гри. Взагалі тодішні СКА Карпати не мали слабких місць. Якщо виконавець виходив з лавки, то він обов’язково підсилював гру. Прикро, що ми перебували у тіні московського ЦСКА і пробитися у Вищу лігу не змогли, в тому числі, через суддів.
- Після об’єднання СКА і Карпат львів’яни не особливо позитивно сприймали новостворену команду?
- Ми відчували це. Людям такі дії були незрозумілі. Проте наша гра і старання частково повернули вболівальників на трибуни. Вони бачили, що ми б’ємося за місто і клуб. Знаю, що люди мріяли, щоб одного разу СКА Карпати вийшли у традиційній зелено-білій формі. Навіть самі гравці ініціювали цей процес.
- СКА Карпати в елітний дивізіон так і не вийшли, зате у 1987-му ви зробили крок нагору, коли поповнили лави Металіста Євгена Лемешка. І продовжили стабільно забивати.
- Лемешко вразив психологією і підходом до роботи. Я б не назвав Євгена Пилиповича тактиком чи стратегом. Його сила полягала у вмінні налаштувати і знайти підхід. Траплялося, що вся команда сидить засмучена у роздягальні, а він своїми кількома словами миттєво змінював атмосферу: «Чого носи похнюпили?» В той же час Пилипович знав, коли треба «напхати». Я вже не кажу про вміння пожартувати.
- Головною зіркою того Металіста був Юрій Тарасов. Той випадок, коли геніальність у простоті?
- Тарасов — типовий центральний нападник. Мав гольове чуття. Інший бігає, бігає, але без результату. А Юра знав, де опиниться м'яч наступної миті. Тарасов не потребував точних передач — віддали пас йому на хід, а він там битиметься. Та й Лемешко любив форварда і довіряв. Це дало свій ефект.
- Металіст у 1988-му виграв Кубок СРСР, а ви зіграли лише на ранніх стадіях і повернулися у Зорю. Зрештою, це не завадило вам стати найкращим бомбардиром команди у тому розіграші. Могли повірити у підсумковий успіх харків'ян?
- Та ти що? В жодному разі. Я ж перед тим сезоном на «Боткіна» захворів, гепатитом А заразився. Сезон стартував, а я лікувався і скидав зайві 5 кілограмів. Проте свої голи забив: Зеніту, Шахтарю і Динамо. Коли залишив Харків, то радів успіхам команди в Кубку. Пригадую, як ввімкнув фінал Металіст-Торпедо по телевізору і сам до себе сказав: «… Я ж міг тут грати. Як же так?»
- У 1988-му Зорю очолив Анатолій Байдачний, який привіз із собою білоруський десант: Кистеня, Карачуна, Трухана. Місцевий вихованець Микола Зуєнко зізнавався: «Байдачний тягнув своїх. Луганські хлопці не мали таких привілеїв. Зате наш тренер Куксов мав протилежне бачення».
- Саме через це я конфліктував з приїжджими. Навіть із сусідом по кімнаті Вітею Карачуном посварився трохи. «Ви приїхали і поїдете, а нам тут ще жити», — пояснював. Словом, в колективі вистачало непорозумінь.
- На початку 90-их ви пограли в Угорщині, а у 36 втретє повернулися у Зорю. Приїхали рятувати рідний клуб від вильоту з Першої ліги?
- Без зборів і додаткової підготовки свої 8 голів я забив і слідом за Ігорем Шопіним став найкращим бомбардиром команди. Проте після першого кола Анатолія Куксова звільнили і команду почали руйнувати. Тут якраз із Чернігова Юхим Школьников зателефонував. Десна вигравала свою групу в Другій лізі. Я зіграв 5 матчів, забив двічі, однак на цьому все завершилося. Десна підвищилася у класі, та Школьников пішов, а я слідом за ним.
- Коли зрозуміли, що варто прощатися з футболом?
- Мені з Конотопу подзвонили, я ще там трохи пограв. Потім ще у Краснодоні грав, тоді виграв чемпіонат Луганська, отримав грамоту і годі. Остаточно закінчив, коли мені було за 40. Хотів залишитися у футболі, працювати у Зорі, та керівництво клубу мало інші плани.
- Етап після завершення кар'єри — найскладніший у житті?
- Однозначно. Ти просто не знаєш, що робити. Практично шукаєш себе спочатку. У такій ситуації важливий характер і оточення. Я радий, що у мене все гаразд і з першим, і з другим.
