ШАХТА

"Мав дар передбачення — за всі роки помилився лише раз". Він бився в душовій з легендою Динамо і забивав з кутових

30.07.2019 7:16

Кілька років тому нашому герою ампутували ліву ногу. Для людини, яка звикла усе своє життя проводити в русі – це більш, ніж трагічна подія. Один з найкращих футболістів за всю історію івано-франківського футболу зрідка виходить з дому. Спілкування з футбольним світом для Степана Рибака тепер обмежується телевізором та переглядом старих фотографій.

Він ідеально пам’ятає усі деталі своєї кар’єри. Кожен гол, кожен удар, кожен епізод. З точністю розповідає, як після його пострілу зі штрафного Євген Рудаков відбивав м’яч перед собою. Чітко цитує чудернацькі слова Степана Чопея, мегаталановитого гравця івано-франківського Спартака та київського Динамо. А ще пригадує перше враження від гри Михайла Старостяка та Романа Максим’юка, своїх зіркових вихованців. Тут би не лонгрід писати, а цілу книжку (зрештою, у 2016-му Степан Йосипович так і зробив).

Після розмови зі Степаном Рибаком залишаю його дім з особливими відчуттями — важко зрозуміти, звідки у людини береться стільки сили духу, незламності і віри в позитив.

«Інколи соромно просити когось про допомогу»

- Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали мені, що завтра плануєте йти на футбол. У це важко повірити, але вам справді вистачає мужності та бажання вибиратися на стадіон?

- Мені пощастило, що поруч є друзі, які можуть допомогти. Зокрема, мій товариш Роман Терешкун, який багато років опікується командою з Угринова, села, що розташоване неподалік Івано-Франківська. Бажання? Дуже шкода, що не можу самостійно з дому виходити – спуск з другого поверху занадто стрімкий та й пандус неможливо встановити. Тому доводиться відразу трьом хлопцям мене транспортувати з під’їзду до стадіону. Інколи соромно просити когось про допомогу.

- Футбольна громада Івано-Франківська раніше допомагала вам фінансово.

- Я вдячний усім, хто долучився хоча б гривнею на мою підтримку. Також суттєво допомогла міська рада. Сподіваюся, що проблема з протезуванням вирішиться. Проте я намагаюся не звертатися до людей. Прагну «вписуватися» у свою пенсію і покривати нею всі свої потреби. Дуже приємно був вражений вчинком своїх учнів, які у мене займалися в ДЮСШ Прикарпаття – вони часто мене відвідують і допомагають. Двічі на рік лягаю у лікарню – хлопці допомагають не лише фінансово, а й банально спрощують мій шлях від дверей машини до стін лікарні.

- Кожна особа з інвалідністю має великий дух і міцну волю. Як ви боретеся з відчуттям депресії?

- Ще під час футбольної кар’єри я намагався завжди налаштовуватися на позитив. У грі ніколи не панікував, не опускав руки. В житті треба бути бійцем і мати характер. Я не з тих, хто здається – у 54-річному віці мені вистачало здоров’я і я навіть на поле виходив.

- Івано-франківський Стенлі Метьюз?

- Це все випадок (посміхається). Я тренував аматорську команду, яка повинна була грати на виїзді. Кілька хлопців добиралися на гру у село Підгір’я машиною, втім вона зламалася. До початку гри кілька хвилин, а у моєму розпорядженні 9 футболістів. От я і вийшов у поле.

- Каші не зіпсували?

- Оформив гол+пас! Вигравали 2:0, але наші дорогі судді допомогли програти 2:3.

- Ваші проблеми зі здоров’ям це наслідки футболу?

- Знаєте, чому я уникаю появи на людях? Не хочу бути негативним прикладом. Мовляв, ось що спорт робить з людиною… Це зовсім не пов’язано з футболом. Тут і моя вина присутня, і лікарі недбало поставилися до звичайної рани, яка згодом трансформувалася у величезні проблеми і потребу в ампутації. В лікарню я прийшов своїми ногами, жодних проблем не було…

- Коли це трапилося?

- У 2008-му році. Не буду приховувати – в негативному плані посприяла хворобі тренерська діяльність. Їздив з дітьми у Фінляндію, Данію та Німеччину на автобусі. Сидиш на кріслі, ноги перетискаються, мало рухаєшся. Словом, це комплекс проблем, який викликав всю цю біду.

«Ви що? Вже у футболіста списуєте?» — дивувалася викладачка»

- Ви були нетиповим футболістом, адже навчалися на стаціонарі історичного факультету. Вчилися по ночах?

- Нормального відпочинку в мене не було. В той час, коли одноклубники йшли у відпустку, я наздоганяв навчання в інституті ім. Стефаника. І так 4 роки. Під час мого навчання на 4-му курсі Спартак переміг Даугаву і вийшов до Першої ліги. Виснажливий сезон, 48 матчів…

- І ви не пропустили жодного!

- Через кілька днів після перемоги мене і Валерія Голубцова забирають до армії. Про який відпочинок могла йти мова? Поки молодий – не відчуваєш втоми, а організм все це накопичує.

- Чому ви захотіли навчатися не для «галочки»?

- У мене були друзі, які запропонували історичний факультет. Зі мною вступив Богдан Горичок, але потім закинув науку. На історичному факультеті було важко – кожного разу на семінарі треба відповідати, отже, постійно готуватися. У мене була схильність до вивчення іноземних мов і це мені допомогло – наприклад, румунську, словацьку та польську знаю на базовому рівні. Якось на занятті з французької викладачка побачила, що у мене списують студенти. «Ви що? Вже у футболіста списуєте?» — дивувалася вона.

- Ще одна унікальна річ, яка робить вас нешаблонним футболістом – дар до написання віршів. Партнери не знали про ваше вміння?

- Одного разу таки «спалився». У команді я був комсоргом, відповідав за стінгазету. Забувся і написав вірш, прикрасивши його карикатурою. Наступного дня всі шепотілися і гадали, хто ж автор цього вірша. Довелося вигадувати, що списав з якоїсь книжки.

- Зараз нічого не пишете?

- Та чому ні? Пишу про своє нинішнє життя-буття. Про владу нашу дорогу пишу (посміхається).

- У вашій автобіографічній книзі «Спогади з вірою в майбутнє…» є кілька віршів, присвячених одноклубникам. Один з них – Степану Чопею.

- Степан був унікальним гравцем, нашим лідером. Пригадую, у 1970-му ми йшли нога в ногу із запорізьким Металургом. Віктор Лукашенко, який потім очолить наш Спартак, тренував тоді запоріжців. Він же грав у київському Динамо от і організував перехід Чопея у столицю. А ми без свого провідного гравця не були схожими на себе.

- У тому сезоні в одному з матчів Чопей оформив покер.

- Ми в Гомелі перемогли 4:0! Степан забив чотири голи за якихось 15 хвилин. Мав улюблену фразу: «Дай мені на «гін», що означало віддати пас на хід. Гомсільмашу так і забив на першій хвилині – я закинув, а Степан злету пробив поміж вуха воротарю. Інший нападник би зупиняв, обробляв…

- Один з віршів ви присвячуєте воротарю Івану Краснецькому:

«Пробач мені, друже, за той мій удар,

Коли був ти в воротах, як не наш воротар,

Удар вийшов сильний, і ти пропустив,

Та все ж, повір, — я в ворота не бив».

- Іван був класною людиною. З тренером Кириченком сварився: «А я по-російськи не розумію». Непорозуміння вилилися у перехід Краснецького в Суми. Ми йдемо на першому місці, а Іван з новою командою приїжджає на поєдинок в Івано-Франківськ. Виходить на поле з букетом в руках. Існує така прикмета – якщо воротар дарує супернику квіти, то він не заб’є у цій грі. Дивлюся, Іван шукає очима, кому ж вручити букет. А я його добре знаю, в кімнаті разом багато років жили…

- Вручив вам?

- Чопей у тому сезоні забив на гол більше за мене – от Краснецький і віддав Степану. На 15-й хвилині я забиваю. Насправді випадковий гол — пробив зовнішньою стороною стопи з району від кутового прапорця. Йду з поля і бачу в натовпі злого Іванового батька. «Степане, ти надурив мого Івана», — каже Краснецький-старший. Більше того, Іван до перерви пропустив гол від Аністратова і його передчасно замінили на очах рідних вболівальників.

«Хлопці намагалися скоротити відстань і провалилися в ополонку»

- Ваші батьки не мали стосунку до спорту?

- Мама працювала телефоністкою і могла мене знайти на будь-якій відстані навіть, коли я вирушав на збори. Тато працював токарем, але дуже любив футбол і возив мене малого з рідної Отинії в Івано-Франківськ. Я на власні очі бачив ще той, старий Спартак: з Чепигою, братами Думанськими, Рипаном.

- Мине кілька років і вашим першим тренером у Спартаку стане Мирослав Думанський на прізвисько «Кайзер».

- Його брат Євген володів особливим ударом і передав свої знання мені. Виконував штрафний таким чином, що м’яч пірнав у ворота над стінкою. Я довго навчався і шліфував цей удар. Сам Мирослав Іванович мав класні обманні рухи. Він дуже багато працював і вимагав цього від підопічних. У нього ми навіть стрибали через яму, залиту дощем. І в парку влаштовували змагання, хто дістане головою до гілки на дереві. А ще грали у хокей, поки лід не розтане, і на лижах каталися. Комічних ситуацій було безліч. Якось Григорук і Горичок намагалися скоротити відстань і побігли через замерзле озеро. Рибалки прорубали ополонку, хлопці не помітили і провалилися у воду.

- У звітах про матчі 70-их не раз згадували про ваші голи, забиті прямими ударами з кутових. В чому секрет?

- На мене сильно вплинув Валерій Лобановський. Також у 50-их за івано-франківський Спартак грав Еміль Лаутнер, який чудово подавав кутові. Я захопився цим і вирішив повторити. Відпрацьовував удари змалечку. Взагалі мене дивує, як зараз футболісти нашої Прем’єр-ліги виконують кутові. Вони б’ють по м’ячу, в них інша техніка. А м’яч треба підрізати, тоді він дугою летить.

- Не раз так забивали?

- Маю 5 таких «сухих листів». Сімферопольській Таврії забив у ближню «дев’ятку». Воротар тільки біг до м’яча, а я вже бачив його у сітці. Коли ми грали в Пермі, то я також забив у своєму стилі. Через кілька хвилин знову подав – м’яч доторкнувся до перекладини і впав на ногу Чопею. В перерві прибігають два військових: «Покажіть нам цього хлопця, який кутові виконує». Виявилося, що вони служили в Івано-Франківську і бачили мене на стадіоні, коли я відпрацьовував свої подачі.

- Колись ви казали, що принципово відмовлялися від модного на той час взуття провідних виробників. Чому?

- Якось купив «Адідаси» у Петра Данильчука з Карпат. Вийшов на матч у Севастополі і замість м’яча копнув якусь трубу. Та ну його, відчуття не ті. От спробуй зіграти босим у футбол – відчуваєш кожен горбик на полі. А коли там поролон, бутси, ніби лижі на два розміри більші. Як можна м’яч відчути? Перед кожним ударом я копав «носиком» по землі і підсував пальці до краю – в мене бутси завжди трохи протерті були.

- Ви пам’ятаєте кожен свій гол. Улюблений маєте?

- 1972-й рік, Полтава, граємо з місцевим Будівельником. До воріт 35 метрів. На 15-й хвилині Віктор Козін дає поперечний пас, Чопей біжить і забирає з собою захисника. Кричу: «Пропусти!» Зовнішньою стороною стопи б’ю у дальній кут. Все відбулося настільки швидко, що суддя навіть завагався вказувати на центр.

«Загорнули в газету шматок асфальту і поклали в сумку»

- В івано-франківський Спартак ви перейшли у 1967-му, коли вам було 19. Як команда прийняла вас?

- Мені було комфортно, адже з Коломиї зі мною приїхав Петро Хащевський – удвох завжди легше. В командах буває так, що одного гравця можуть «затуркати», ставитися погано. Однак нас прийняли дуже гостинно і ми відразу влилися в основний склад. В дебютному матчі проти кременчуцького Дніпра я виконав штрафний, а Хащевський добив м’яч у ворота. В наступному турі вже я відзначився після прямого удару зі штрафного чернігівській Десні.

- Одним з найстарших гравців того Спартака був Еміль Микулець, який у 50-их грав за московський Спартак.

- Чудова людина, з якою пов’язано багато комічних історій. Пригадую, перед закордонною поїздкою загорнули в газету шматок асфальту і поклали йому в сумку. Еміль Петрович до кордону боявся її відкривати. Минули прикордонників благополучно і Микулець затягує на весь автобус: «Зараз, хлопці, подивимося, які бутерброди моя Іринка мені приготувала» (сміється). Ганявся за нами тиждень після цього.

- Кажуть, точної дати народження Микульця не знав ніхто – за легендою закарпатська церква, де його хрестили, згоріла, а разом з нею і метрика.

- Еміль мав особливі відносини з колегами-воротарями. Їдемо якось на матч в румунський Бая-Маре, поруч з Микульцем сидить Краснецький. Якби Думанський дізнався, що хтось з молодих випив, то голову відірвав би. Але на Еміля це правило не поширювалося. Перетнули кордон з Румунією, налили Микульцю румунської цуйки, градусів 70, як самогонка. Еміль перехилив і наказує Краснецькому: «Запити!»

- Молодший колега виконав вказівку?

- Спиртне і вода перевозилися в стандартних пляшках від молока без жодних наклейок. Іван подав йому, звичайно, не воду. Ох, і дістав потім…

- Івано-франківський Спартак був особливою командою – саме там наприкінці 60-их чи не вперше в Україні воротарі почали виконувати пенальті. Започаткував цю традицію Микулець, а продовжив Тарас Белей. Як в команді до цього ставилися?

- Не пригадую, щоб Белей схибив хоча б раз – завжди забивав. Граємо проти ужгородської Верховини, призначають пенальті. Еміль не захотів бити, відправив мене молодого, а сам відвернувся. На щастя, я не схибив. Микулець, до речі, у 1967-му році дві гри в полі провів на позиції форварда і навіть гол забив! У Севастополі за день до матчу заприсягся, що стрибне з парашутної вишки. Хлопці зібралися по рублю і «Дід», як його називали в команді, зважився на стрибок. Хоча було помітно, як сильно він зблід.

- І наступного дня забив?

- Ні, але відбігав 90 хвилин, хоч ноги запліталися. А в наступному турі грали в Новій Каховці – так от там Еміль і відзначився.

- Ще одна зірка вашого Спартака – Іван Терлецький, який навідріз відмовляється спілкуватися з пресою. До Спартака він виступав у київському Динамо, а потім в якості селекціонера привіз у столицю Віктора Циганкова та Георгія Бущана.

- Футболістом Іван був дуже сильним. Щодо людських якостей, то різні ситуації були. Клас Терлецького був помітним, проте поза полем не все йшло гладко. Я був молодим, у всі ці процеси не вникав. До мене він ставився добре, хоча на полі міг накричати, мовляв, не туди пас даєш. Врешті у 1967-му киян Терлецького та Сергія Богачика з команди прибрали, а потім навіть захитався стілець під Думанським. Якби програли вдома Севастополю, то Мирослава Івановича звільнили б – ми перемогли 3:0.

«Бачиш, як вони тиснуть, ми виставляємо двох воротарів»

- У 1970-му Спартак прийняв новий тренер – Вадим Кириченко, який практично всю кар’єру футболіста і тренера провів у Киргизії.

- Згадую, як ми ведемо в рахунку і він вирішує змінити воротарів: Краснецького на Воронцова, який прямує за ворота розминатися – тоді ще так можна було. Наш водій Женя Семенков бачить цю картину і кричить: «Тренере, так у воротах вже один воротар є!» На що Кириченко жартома відповідає: «Ти ж бачиш, як вони тиснуть, ми виставляємо двох воротарів» (посміхається).

- Через рік Спартак прийняв Михайло Михалина, капітан післявоєнного київського Динамо. Великий футболіст, проте наставник, за словами підопічних «занадто м’який і емоційний». Згідні?

- Повністю. Михайло Михайлович був дуже порядною людиною, але не міг впоратися зі своїми земляками. Доходило до того, що дехто дозволяв собі з’являтися у нетверезому стані перед самим виїздом на гру. «Вже очі залив?» — розчаровано запитував наставник гравця, який сидів у автобусі.

- Коли ви завершили той сезон на 19-му місці, то, мабуть, і подумати не могли, що наступного року станете чемпіонами своєї зони у Другій лізі і проб’єтеся до Першої союзної ліги?

- Команда була хорошою і у 1971-му, просто результати були жахливими. У товариському матчі ми обіграли Динамо 3:2. І не другий склад, а зіркову основу: Рудаков, Колотов, Бишовець, Пузач, Веремєєв. Я двічі пробивав здалеку, а Євген Рудаков, який напередодні видав фантастичний матч проти збірної Іспанії, двічі не зумів зафіксувати м’яч в руках – Чопей і Козін були першими на підбиранні. А наприкінці гри я вдарив у дальній кут і приніс єдину перемогу нашого Спартака над киянами.

- Вирішальні матчі плей-оф у Сімферополі з Даугавою за вихід у Першу лігу стали золотими для івано-франківського футболу. Багато уваги приділяли фінансовій стимуляції. Хтось казав, що рижанам обіцяли квартири і шалену грошову винагороду. Вам, у свою чергу, лише 50 рублів.

- Це все дурниці, ніхто про ці преміальні не замислювався. Ми разом жили з футболістами Даугави і після першого поєдинку, в якому Спартак програв, наші суперники подумали, що все вирішено. Вони гучно відсвяткували і не могли «зібратися» на матч-відповідь. Я став свідком неприємного епізоду, коли одна суддівська бригада змінювала іншу. «Вважаю, що тут вже все зрозуміло», — розповідали судді одне одному. Я сказав про це хлопцям і нас це неабияк завело.

- Ключовий гравець матчу-відповіді Ігор Дирів, якого, на превеликий жаль, кілька місяців тому не стало. Першу гру він пропустив через дивну травму – його партнер Валерій Голубцов на тренуванні так налетів на нього, що Дирів розірвав зв’язки. Ігор Олександрович розповідав, що гіпс знімав по дорозі в Крим.

- Ігор видав дві розкішні гольові передачі. Дирів – це футболіст, фігура. В епізоді з першим голом я запустив Диріву на хід, а він викотив Голубцову на порожні ворота. Голубцов інколи нагадував Хоттабича – забивав з будь-яких позицій по «дев’ятках» і часто опинявся там, де потрібно.

«Треба переодягатися, синьо-жовті кольори заборонені»

- Спартак кілька разів потрапляв у цікаві ситуації, що стосувалися футбольної амуніції. Одного разу місцевим партійцям не сподобалася синьо-жовта форма воротаря Тараса Белея, а ще раз переодягатися примусили всю команду.

- Ми грали з Буковиною вдома – розім’ялися, вже вийшли на поле, але раптом надходить вказівка з «органів»: «Треба переодягатися, синьо-жовті кольори заборонені». Ми змушені були з поля сходити — тоді зі злості Буковині чотири голи забили. Нам румуни подарували цей комплект форми, от ми і кілька разів її використовували. Наприклад, другий матч з Даугавою грали в Криму саме в синьо-жовтій формі.

- Цього разу дозволили?

- Інших варіантів не було – перший поєдинок провели у білих футболках, які не встигли випрати і висушити за день. Падав сильний дощ, ми замурзалися в болоті. Після цієї гри наша синьо-жовта зникла – її банально вкрали. Напевно, дали завдання. Тільки Степан Чопей дивом залишив собі запасну футболку з «13» на спині і деколи ходив у ній по місту.

- Навіть після тріумфального чемпіонського сезону вам не вдалося уникнути армії?

- У 1973-му після важкого року, я почував себе погано, артеріальний тиск зашкалював. Однак плей-оф з Даугавою пропустити не міг. Коли в армії дізналися, що я можу грати, хоч і маю проблеми зі здоров’ям, зробили висновок: «Грає за вас – гратиме і за нас». Так я став гравцем СК Луцьк. Лікарі дивувалися, як мене з таким тиском призвали.

- В Луцьку вас тренував однофамілець Михайло Рибак. Які спогади про цей етап кар’єри?

- Наш тренер був дуже добродушною людиною. З позитивом згадую армійський період ще й тому, що з Мироном Маркевичем познайомився. Хоч він і не грав за СК Луцьк, проте ми разом провели час у Раві-Руській, тікали в «самоволку». Маркевич вже тоді мав хороші організаторські здібності і якусь загадковість. В Луцьку хороших футболістів вистачало: Дубровний, Никитюк, Тихонович, Щерба. Проте без негативу не обійшлося – частина гравців СК Луцьк займалася не дуже чесними речами – я певною мірою розчарувався у деяких футбольних аспектах. За руку нікого не спіймав, але все було занадто очевидно.

- Після служби в армії ви повертаєтеся у Спартак, який балансує на грані вильоту з Першої ліги. Фактично ваш перехід врятував команду від пониження у класі.

- В кінцівці сезону я двічі забив прямим ударом з кутового. Спартак фінішував 10-м – це найкращий наш результат. Перша гра після повернення – з Ністру. Вийшов на поле, а людей на трибунах багато, атмосфера чудова. Вели 1:0, але потім наш воротар припустився помилки.

- У протоколі вказано, що Валерій Федосєєнков на виході кулаком врізався у суперника.

- Суддя вилучив його. Як на мене, то був сумнівний фол… У меншості ми пропустили, та в серії пенальті перемогли. Взагалі боротьба тривала до останнього туру. Хоча найдраматичніше завершення сезону відбулося набагато раніше, у 1968-му, коли ми боролися за вихід у Першу лігу. На жилах виграли у Рівному, з бійкою перемогли у Дрогобичі. Останній тур – у Тернополі з Авангардом. Нам треба лише очко і ми у фіналі, а вони вже гарантували собі першу сходинку.

- Не склалося?

- Перед грою домовлялися на нічию, проте тернополяни відмовилися – наш головний суперник, Шахтар з Олександрії, їх простимулював. Перший тайм виграємо 1:0, а в перерві до нас приходять господарі: «Давайте внічию». Наші погодилися. Пропустили гол, а потім Авангард забив ще двічі. Драма!

- Після поєдинку без ексцесів?

- Якби ж то! У грі мене спіймав за футболку Володимир Щегольков, легенда Чорноморця і Динамо. Я готовий був забивати, але він завалив мене у штрафному майданчику. Суддя зробив вигляд, ніби не помітив… На стадіоні тривав ремонт, тому працювала одна душова кабіна. Щегольков і каже мені в душовій: «Що, молодий, наглієш?» Я відповів, що його команда продалася. Почалася штовханина, нас взялися розбороняти.

«Запитав тренера: «Де ти його знайшов? Це ж майбутній збірник»

- Одним з останніх тренерів у вашій кар’єрі був Віктор Жилін. Кілька ваших партнерів з образою згадують випадок на зборах в Криму, коли усіх примусили бігти крос. Коли футболісти підійшли до автобуса, то він поїхав. Тільки почули звертання Жиліна до водія: «Уж больно красиво они бегут. Поехали!»

- Це було не зовсім так. Вся справа в тому, що Ігор Дирів не хотів бігти 10 кілометрів і зупинив рейсовий автобус. В певний момент Жилін скомандував: «Повертаємося в готель». Ми приїхали на обід, а Диріва нема. Як виявилося, він задалеко заїхав на цій маршрутці (посміхається). У мене інша історія про збори і Жиліна. Лише приїхали в Алушту, а тренер домовляється про спаринг. Ми ще не були готовими програли і СК Одеса 2:5. Але погода була дощова і Віктор Степанович на гру не прийшов, відправивши помічника. Питає начальника команди Миколу Сосюру, як зіграли: «Програли 2:3». Розбираємо гру, а наші два захисники почали сперечатися і шукати винного у третьому пропущеному. Нарешті на весь зал лунає фраза: «Помовчи! Де ж ти був, коли нам п’ятий забивали?» (сміється) Треба було бачити обличчя Жиліна.

- Після 11 сезонів за Спартак ви закінчуєте з футболом. Вам було лише 29.

- В Ташкенті Алім Аширов (загинув у авіакатастрофі Пахтакора 1979-го року – прим. авт.) стрибнув мені в коліно. Два шипи загнав у ногу і я порвав бокові зв’язки. Відчував себе не до кінця готовим, не міг, як слід, штрафний виконати. Наступний тур проти Паміру склався невдало – я не дограв перший тайм. Якось до кінця сезону дотягнув. Потім з’явилася серцева аритмія. Перепочити треба було, а я вирішив узагалі завершити кар’єру футболіста.

- Без футболу ви довго не могли. У якості тренера посприяли становленню у Бережанах ще нікому не відомого Михайла Старостяка. В інтерв’ю він зізнався, що в Шахтар йому порадив переходити Степан Рибак.

- У мене існував дар передбачення. Навіть колись таким чином новачків у команді тестували: «Степане, скажи чи заграє цей хлопець?» Мені достатньо було двох тренувань, щоб визначити чи може цей футболіст вже пакувати валізи. За всі роки помилився лише з Віктором Козіним. Не вірив, що він закріпиться у Спартаку.

- З Романом Максим’юком теж так було?

- Вперше помітив Ромчика у Надвірній. Запитав тренера: «Де ти такого хлопця знайшов? Це ж майбутній збірник України». Шкода тільки, що в Динамо у Лобановського не склалося. Але ж футболіст чудовий! Не можу не згадати, що працював з двома хлопцями, які місяць тому у складі збірної України стали чемпіонами Європи серед футболістів з порушенням слуху – це Ігор Панчишин та Володимир Рій. Також тішуся, що долучився до виховання Василя Тофана, який провів хороший етап у Металісті, і Олександра Піхальонка.

- Нещодавно Піхальонок поїхав на збори з Шахтарем і може закріпитися в команді Луїша Каштру.

- В Івано-Франківську Сашко був лише кілька місяців – його тато Олександр виступав за наш футзальний Ураган. От і Піхальнок-молодший займався трішки у мене. Радію за усіх своїх вихованців. Відчуваю, що долучився до хорошої справи і як футболіст, і як тренер.

Любомир Кузьмяк

Источник

Читайте также
Редакция: info@shahta.org | Карта сайта: XML | HTML